Архип Тесленко - Страчене життя

Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.

— Ох-хо-хо! — зiтхнув. — Скоромне у пiснi днi… до церкви не виженеш.

А Палажка до Остапчука:

— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хлiб маже ним.

Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.

Всмiхається Остапчук.

— Вот так… — навчав її. — Що говорять тобi, слушать нада. I пости чтить нада, до церкви ходить, і… i всьо, потому: грiшно. Через те бог i дощу не дає, що тепер у його вiрують так.

Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко, досадне. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.

"Зло, то є зло! — думає. — Хай уже хто, а то… батько наваживсь на таке дiло низьке… богомiльний такий… От i вiра!"

Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все.

"Лежать люде, — думає, — i байдуже їм зло".

Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi. Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.

"I це вiнець життя такий! — думає. — Цiль його… нагорода за всi турботи, страждання?!"

Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоїть. Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" — напис на йому. Так… Чула од Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який. Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя i… вiчного упокою мiсце знайшов!"

"Так от мiсце! — думає. — I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця, якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця — високомiрство їх! Яке безглуздя запобiгати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя… яка нiкчемна рiч воно!"

Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз: видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на ровi купчаться липи i як село поринає в садах.

"У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває", — подумала.

За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi рiчка, що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у водi.

"От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить пiд водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".

Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати його грушi саме в садку у себе збирали.

"Збирають, — думає Оленка, дивлячись на їх iз грядок, — i не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку".

Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обiзваться до їх? Ступила до обнiжка та:

— Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:

— О! — каже. — Видумай ще що. А дядина:

— Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.

XV

Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:

— Чого це тобi од отця Полiєвкта не чуть нiчого й досi?

— Хай!.. — махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона було ходить похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, — неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви її, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворi, — ходить боса бiля хати й розхристана. Та день зiйде, їсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.

А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:

— А чого єсть люде — покiнчають з життям? — питає у його.

Вiн:

— Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.

Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:

— А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю, аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, — не легкодухiсть хiба?

Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.

А батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят трохи пiд хурою, набрав їй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала йому. Дає їй:

— На, — каже, — ший, щоб було в чiм їхать на мiсце. — А Оленка сама собi пошить плаття умiла вже.

Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.

XVI

Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя, "мужика необразованого", легко обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили його, i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному судi — був свiдком за когось — як обороняються люде, так i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по суду. (А за "чорта рудого" цей же i суд дав йому щось бiльше тижня арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився, таки, що Остапчук з-за столу вийшов.