Архип Тесленко - Страчене життя

— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.

— Хоч i зараз ходiмте.

Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"… "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю… так бажається… так давно вже грала".

— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.

— Кончила.

— Розказував Савка… Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?

Помовчала Оленка, далi:

— Не знаю й що.

— Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.

Всмiхнулась Оленка:

— Не знаю тiльки, де б працювать.

— Чого?

— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм… одказ.

— О! — зареготав студент. — Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.

— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?

— А чому ж? Хоча… знайомство єсть яке в вас?

— А якби до вашого батька звернуться?

— Звернiться. Познакомлю.

Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.

— I вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi їх.

Дивиться Оленка. "Боже мiй, — думає. — Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi їх!" — Помовчала: — А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?

— Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там.

"Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi… От якби й справдi! Життя таке коротке… Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки… на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там… мiж людьми добрими… А як Люся? Вона така, мабуть, добра… от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все…"

Серденько так забилось у неї.

Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться. "Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?"

Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.

Так Оленцi боязко-радiсно.

Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!

— Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.

Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.

— Снiдаєте вже? — студент до панiв.

— Еге, — хтось промовив.

А Кочура старий, лисий, здоровий, — знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку їздить поз їх, — чвякає щось та:

— А то ж що за люде? — на Сергiя та Оленку показує.

Студент:

— Та це… знакомі мої: учитель народний i… хоче у земство проситься, — показав на Оленку.

— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.

Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких; промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.

Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! — подумала. — I студент… так ласкаво балакав дорогою, а тут… чкурнув мерщiй. Слова однi… марнi, пустi".

Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi такi.

Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.

— Здрастуйте! — Сергiй до його.

Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, — теж такої. " Познакомились " ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво: