Архип Тесленко - Страчене життя

— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки

всмiхнулась.

Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.

"Та невже це така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi… вйсокомiрнi, байдужi?"

Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та:

— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.

Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а їм i нi.

— Люся! — студент до неї. — Налий он.

Наливає Люся, всмiхається.

— Я й забула, — каже.

Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.

"Чого я пiшла сюди." — думає.

Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А повiтря так воняе панами.

Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.

— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.

Сергiй:

— А про мiсце ж?..

Аж побiлiла Оленка:

— Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мать з такими?

Сергiй:

— Так хоч книжки… — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.

Виходить студент.

— Так книжки… — Сергiй йому.

— Можна… Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч.

— Що таке? — питає.

— Байрона почитать… Будьте ласкавi, — Сергiй йому.

Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:

— Прийдете iншим разом коли, або… може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пiшов.

— I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла… надiялась так, марила… Якi ж жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"

Сергiй:

— Значить, так… Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди…

— А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..

Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.

"Щасливi! — думає Оленка про їх. — Спiвають собi, i до всяких iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби це так i собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi робить… Квiточки, сонечко… I все так просто, до природи так близько. Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiгенцiї тобi тупої, нiкчемної… Пiшла вона!.."

ХІІІ

Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться їсти, та нiчого, — сумна така зробиться.

А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi. Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, — i так жалко їй. Пригадується Їй рояль, на якрму вона вчилася грать; пригадується те, про вiщо так недавно марила вона: вiн- милий, задумливий, книги, картини… Де ж воно це?

А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у їй:

батько i Якiв Васюк, сусiда один.

Васюк:

— Треба оддати, пора вже — до батька.

А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.

— Пiдождiть трохи, — проситься, — Ось Оленка заробить, оддам… — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко…

"Бiдний батько, — подумала Оденка, — i вiн же не знає про дiла мої! А що буде, як узнає?"

Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки. Второкласної не згадує вже. " Хоч би у церковноприходськiй, — думає,- бути".

Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:

— А що, як про вгород? — питає.

— Та так… — почухається Михайдо, — не знаю.

— Подумай.

I Михайло вже усяк передумав.

А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:

— Сi та тi хазяйнували б тебе, — почала на його. — Дiжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти… шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!

Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив Михайло жилетку, що саме латав, надiв її, взяв мiшечок, вийшов з хати… Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Стоїть, на город Василiв дивиться.