Архип Тесленко - Страчене життя

Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.

"Так он воно що! — про Полiєвкта думає.— Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповiдях"… а в життi… слова однi… Значить, єсть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"

Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали.

"Убивцi! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".

Пригадалося їй i те, що нагорода у неї — євангелiя позолочена.

"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.

Другого дняi і ранок ще, а в хатi гризня.

Мати на батька:

— Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!

А батько:

— Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.

Вона знов про город йому.

"Чого ж тепер сподiваться менi? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть… гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"

Вийшла з хати, стала на порозi.

"Та що ж робить-таки?" — думає.

Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.

"Хiба знов до Полiєвкта пiти? — думає. — Так… стоїть пак iти до такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча… не такi пак i там Полiєвкти! Хiба… в земську школу вдариться?"

Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.

"А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багатi, освiченi, не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться… жить, працювать, робить щось таке гарне, велике… Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?"

Прокралась до Сергiя Оленка.

Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.

Порiшили в недiлю сходить до Кочури.

XII

Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт їй на думцi.

"Чого я пiду, — думає, — коли служителi церкви такi!"

— Безсовiсна! — батько на неї. — Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума!

— Отож… — Палажка од печi. — Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!

А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати.

Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе празникове мов найчистiше, — надiла: приношене-таки й ситцеве.

"Нiчого, — думає, — до людей освiчених iду: не поди-йують".

На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.

Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає…

— Здрастуйте! — до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.

Вiн:

— Ху! Ухекався так… катаюсь… — Вийняв платок з кишенi, утирає лоба. — Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергiя.

Сергiй:

— А так… ходимо… — збрехав поки що.

— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?

— Не дуже, — Сергiй йому. — Книг немає таких. — Помовчав. — У вас там не можна б розжиться якої коли?

— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви… — звернувсь до Оленки студент.

Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю.

— Не стiсняйтесь, — студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?