Архип Тесленко - Страчене життя

— Що таке? — питає.

— Подивiться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обнiжковi це?

Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, i пообiщав Михайло.

Всмiхнувсь Остапчук та:

— Що ж? тут… нiчого такого. Почервонiв Василь:

— Як нiчого? — крикнув на Остапчука.

Остапчук:

— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Вiн:

— А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:

— А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!

— А тобi що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски, — городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.

— Ширший, да, — додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:

— Так i ти… i тобi заздро, що город ширший у мене? — визвiрився на Остапчука.

— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.

— А що ж?

Остапчук:

— Грубiян отакий… У город он лiзуть до його… До такого i слiд лiзти.

— Що ти? Що слiд лiзти? — скипiв Василь. — Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш?

Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:

— Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! — закривав, — Чуєш! — обернувсь до Михайла. — Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.

Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й… сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:

— А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? — почав до Михайла.

Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:

— Подарував старий йому трохи… пiдлiз.

— А документа ж нiякого в його нема од старого?

— Нема.

Стиснув Остапчук плечима.

— Дивуюсь, — каже, — тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.

Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:

— Порiвнять! От спасибi вам… дайте стежку в цiм… доказать сяким-таким!

Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!

— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла — Тiльки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi.

Мовчить Михайло, в землю дивиться.

А Палажка:

— От спасибi вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас.

Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.

— Еге, я добрий, звiсно… Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу… i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город… Добре?

— Не знаю… коли б… — Михайло почухавсь.

— Що "коли б"?

— Коли б грiха не було тут.

Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:

— А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний.

Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:

— Та це так, тiльки… обнiжок дiло менше, а це… батькове слово треба ламать i… на Василя— захопив ще треба казать. Та й… обнiжок не я й скопував ще.

Палажка:

— І тебе сi та тi й вигадували такого менi… — почала кричать на Михайла.

Зареготiв Остапчук.

— Подумайте, — каже, — над цим. — Взяв цiпок, пiшов.

Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову:

— Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матiр:

— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?

— А тобi чого треба? — визвiриться мати на неї.

— Кончила вчення, мiсця шукай!

"Ну, — було думає Оленка, — коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, — скажу, — та цитьте!"

XI

Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.