Архип Тесленко - Страчене життя

Панок:

— А тобi ж куди, на заробiтки кудись?

Всмiхнувся Михайло:

— Нi, дочку виглядаю з школи.

Зупинився панок: — Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло:

— Училася з панськими дiтьми.

Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собi поруч з ним.

Прийшов поїзд, чмихає стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присiнок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такi бiлi у неї, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визирає у неї. А на щiчках i рум'янчик єсть. Виходить, всмiхається.

— Здрастуйте, тату!

Пiдбив Михайло сiнце їй на возi, ряденцем заслав, поїхали.

По вигону сивiє роса, а там он за вербами так небо палає, — сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!" — помахує костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки!

— Який же тут рай! — всмiхається Оленка. — Рай, справжнiй рай!.. А там… стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим.

Михайло:

— Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам.

— I у второкласнiй можна менi, — Оленка йому. Помовчала, далi: — Менi так i казано. — Усмiхнулась. — В отця Полiєвкта я це була.

Як була, розказала.

А на станцiї бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами i знайомий до того, — спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний, очi вузенькi, благословення їй дав, усмiхнувся — впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:

— Це вже я кiнчила, — так потихеньку до його.

Вiн:

— Ага… Що ж, трудно вчиться було?

— Нi, так…

Погомонiли трохи, далi Оленка:

— Я б вас прохала… як тепер пристроїться менi вчителькою?

Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв її у науку у цю, усмiхнувсь та:

— Гаразд, гаразд, голубочко… Буду мать на увазi… Бога не забувать тiльки треба, старших поважать… — Ранiш "ти" їй казав, тепер обминав це слово.

Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона:

— А чи й у второкласнiй можна менi?..

Помовчав Полiєвкт, далi:

— Кiнчила церковноучительську: мм… можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй.

— А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi?

— Напишу нехай через мiсяць отам… Звiдаюсь ще де з ким.

— Такий добрий… — Оленка до батька.

Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик.

"От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i… вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним".

Михайло:

— А євангелiя в оправi золотiй тут? — на корзинку показує.

Кивнула головою Оленка, всмiхається.

— Отож гляди її, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле виїхали. Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он i там гаї по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi.

— Який же мир божий гарний! — скрикує Оленка.

Дорога повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленiє — пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така.

"Могила… — замислилась Оленка. — Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!"