Архип Тесленко - Страчене життя

— Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу, — до батюшки було, — якi воно книги там i чому воно вчаться там?

Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:

— А якою я, — каже, — буду тодi?

ІІІ

Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А школа та… второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домi, кажуть.

Присилає Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! — пише, по-руському, звiсно, пише, — прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь, — знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання менi панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут i обступили мене, розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй i iде. Та все у їй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема. Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"

На лiто, в кiнцi весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радiє, цiлується, сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок припадає, зазирає до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, дає.

— На рiздвянi святки це там, — каже, — ялинка була: свiчечок-свiчечок на їй, — каже, — та цяцьок.

Сахарцю дістала, дає:

— Наоставляла, — каже, — од пайки.

Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:

— "Тарас Бульба", — каже, — шкiльний подарок. Тетрадки повиймала, показує:

— Чистописання це, — каже, — а це ось диктовка… — щебече. Тiльки вже багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.

Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.

Почали гомонiть по селу:

— Так от, — кажуть, — щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку увезеть.

Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд собою.

— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм, — почала до Оленки. А до Михайла:

— Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi!

IV

Приїжджає було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя їй було. Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в їй. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород?

Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та така батькова воля — попустив.

— I сякий, i такий, — почала на Михайла Палажка, — таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько ска-зав та, й умер: i не попускать можна б було, сi та тi б попускали тебе.

Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.

— Пiдлiзли сякi-такi до старого, — почала думать про їх, почала бабам хвалиться на улицi, — пiдлизалися до його, що вiн їм так сказав города узять.

Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до їх: не любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить до їх.

— Не ходи, — було каже їй, — нехай пiдлизи, вороги мої не втiшаються тобою, баришенькою моєю.

Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'ї дядькової до дiдуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядинi Оленка було про город, де вчиться, розказує.

— Все таке у йому… електричество, — каже, — i свiтять, i бiгають ним. Ну й люде, — дивується було, — до чого дiйшли!

А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було побалакати Оленцi.

— Що то та грамота, вчення! — було йому каже Оленка. — Вченi люди розумнi такi. Хоч, — каже, — i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi, тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра, слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе, настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги, картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.