"Боже мiй! — думає Оленка. — Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цiєю".
Щось забалакало ззаду. Оглянулась, — Сергiй i… Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.
— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.
— А що, вас не били у хатi тодi? — вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково їй. Сергiй це помiтив, про друге почав:
— Читав я в газетi, — каже, — що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це.
Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:
— Iнтересний, — каже, — з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн… — Грищенко зареготiв, — i вiн чисто порвав.
— За вiщо? — всмiхнувся Сергiй.
— П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому:
не вмiєш — не сiдай, а вiн… хе-хе!
"Карти на умi в його!" — подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того, про якого я читала", — подумала.
Сергiй глянув на сонце та:
— Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле.
Оленка:
— I то ж тiло величезне таке! А проте… потухне колись.
Грищенко:
— А он чорногуз який ходить! — карлючкою за вiтряк показав. — От якби рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя.
"А нащо уцiлив, спитать би тебе?" — подумала Оленка.
Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь, розказував, як той п'є горiлку та як на головi вмiє ходить. — Iнтересно, — каже. Оленка бiльш мовчала.
"Хай… — було думає, гуляючи з Грищенком, — кончу школу, далi одчиняться дверi менi… невже не зустрiну тодi його… любого, з душею".
VIII
Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як її Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у неї була, так Їй i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi або переб'є ногу курчатi її, як пiде до неї, Палажки.
Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у неї, "ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки.
— Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив їм! — гримає на Михайла. — Хоч би це який кущ картоплi продать з тiї смужечки, що оддав їм, i то б же яка це запомога була!
Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та.
"Справдi, — почав думать вiн, — нащо попустив? Хоча… батькове ж слово… i не попускать не можна було… "Чти отця", — в писанiї сказано. Це… це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла Палажка, так воно й є! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так… у якiй же я тут вині?! Підлизли пiд батька i все тут".
Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, вiн i не спиняє її. Iнодi й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж сторчголов летять.
Лайка, сварка i в хатi й надворi.
"Бiднiсть— i зло через те, — думає Оленка було. — Хай… — було розважає себе, — кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне гризня".
Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Дiждала кiнця лiта, поїхала.
ІХ
Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:
"Кончйла з нагородою — євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю виїдьте".
Прийшов час i їхать. Запрiг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його, i станцiя зразу.
Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на побiлiлому небi, а водокачка стоїть сувора така.
Немає ще поїзда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куняє. А бiля кущiв стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжає. Надворi все свiтлiше стає.
— А дозвольте спитать вас… — до панка до того Михайло, — чи швидко вже поїзд?
Читать дальше