Архип Тесленко: Любов до ближнього

Далi передихнув так важко та: — Нема в мене… дому. — Як нема? — Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах… батько й мати померли. Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки. — Чого ти? — кажу. — I свiт великий, i прихилиться нема тобi де, — промовив вiн. Помовчав, а далi й каже: — Не знаю, як монастир ще… — Що монастир? — питаю. — У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у

Київ. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь… у куточку де… в страннiй. I щоб шматок хлiба коли… А я б звiдтiль у больницю ходив. Я думаю — можна так? Подививсь на мене, потiм: — У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справдi… Чи не довiдаться б i собi в монастир. — Он що, — кажу, — пiдемо завтра вдвох! — Пiдемо, — каже. I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i впоперек, i навскосiнь… Хропли, сопли, деренчали. Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i шерхли; хмари так i ганяли по небу, — сонечко вигляне та й сховається. Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку, — ногу тягне. Я теж придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають. — У який же б монастир? — каже товариш. Я повiв його у N-ський. Пiдходимо.

Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна. — О, — каже парубок, — який же й монастир багатющий! Скинув шапку, перехрестився — став. — Господи, — каже, — пошли, щоб запомогли менi тут! Далi розчесав чуб свiй рукою, — кучерявий такий, — i ми увiйшли в церкву. В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли.

Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло все. Читалась євангелiя саме.

Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть, — каже, — нi золота, нi сребра, не печiться, — каже, — нi…" — от i не скажу я так. Там так гарно читав. Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому: — Ходiм же в странню. — Е, нi, — каже, — хай кiнчається служба божа. Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що я… Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв. Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потiм i каже: — А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то, — каже, — невiрующi усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники, — каже, — зовсiм забули бога, церкву святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони встановляють своє право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають у їх… Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього! Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй: — Бач, — каже — як у монастирi!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього! Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв: — Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони… Розбiйники вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi… Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх. Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав. Був молебень "о покарании". Вийшли з церкви, їсти нам хочеться, — аж животи позатягало. Парубок i каже: — Теперь i в странню ходiм. Мо'… пообiдать дадуть. Кашлянув та до черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного. — Батюшка, — каже, — де тут страння? Батюшка так бликнув на нас: — Нащо, — каже, — вам страння? — та й подавсь. — Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть, — мовила баба якась. — Заперта? — здивувавсь парубок. — Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лiзли, як померзнуть. — Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорнi нахмурив. — Та це й посидiть нiгде? — питаю я. — Iдiть, як хочете, — каже баба, — в чайню, в монастирську ж таки. — А ходiм! — звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам. Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло декiль-ки странникiв

— чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв, далi — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко мне вси тружда-ющиися й обремененныи…" — у Спасителя. Шукаємо, де б сiсти. Ось зустрiчає чернець нас у попереднику, насупив брови та: — Вам що? — каже. — Та нам… ноги потомленi, — кажу. — У нас не посиденьки, — каже, — iдiть собi. — У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчiсував патли. Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже йому, думаю, сказати… — Так… так давайте чаю, — кажу. — На двох? — питає. — А скiльки ж се, — кажу, — стоїть на двох? — Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного, — одказує. "І-i, ти лихо, — думаю. — Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю. Чернець у попереднику: — Ну, чого ж стоїш?.. На двох? — Та давайте й на д… на одного, — кажу. Подали менi чашку без вуха та без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi тiльки гур-гур: вола б iз'їв. Товариш мiй стоїть, дивиться. — Ти не п'єш, значить? — чернець до його. — Нi… — Ну то вбирайсь! — Та я… хоч би нога… нога ось, — показує на ногу. — Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий. Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i вийшов. Я не домучив другої чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить, голову повiсив. Я за руку його: — Iди, — кажу, — чай пий, зостався. — Одчиняю дверi. — Сiдай, — кажу, — йди. — Куди "сiдай"? — чернець менi. — До чаю, — кажу. — Як-то до чаю, а грошi? — Це ж заплачений, — кажу. — Е, вас, — каже, — багато буде таких! Мiсце, посуда, — двi копiйки давай! Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi. — Куди ж це ти пiдеш? — питаю. Вiн якось важко-важко: — Та… не знаю…