Архип Тесленко: Школяр

— Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! — кричить.

Миколка:

— Як же… я ж не… ненарошне.

— Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе… книжки розкладе, перо… старцюго, щоб i нога не була!

Аж перекидається та плаче Миколка:

— Он… он, — каже, — усi… учаться — i Василь, i Павло… гарно як.

— I ч, старцюго, рiвняється до яких…

— А хiба… хiба душа в мене… хужа?

— Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!

— Божевiльний, — жiнка йому, — нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..

— А, ти розумна!

— Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер… Як тобi не соромно, як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?

Прокiп, нiби засоромившись:

— Та ти, ти, — каже, — домелешся!

— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.

— От боже мiй, — каже, — i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе… Поки вже ми отак i труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:

— Школа… школа — здирство, школа- грабiж… — кинув мотузку, надiв шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе… Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!

Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.

А Миколка:

— Як… як гарно… вчитися, а вони… в найми… — Та з-пiд полу до дверей.

— Куди ти? — мати до його.

— У школу… хай… як знають…

— Обiдать же… чоботи ж…

— Хай!..

Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка:

— Ось, ось, — показує чоботи.

— Де то ти? — здивувалась мати.

— Хе-хе… учитель дали.

— Як учитель?

— Хе-хе… сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", — плачу. "Цить, — кажуть, — у мене зайвi є". Виносять. "На", — кажуть.

Мати взяла, так обдивляється.

— Спасибi, — каже, — дай бог здоров'я йому. Миколка:

— Хе… а покажiть i батьковi!

— А дивись iди. Прокопе, — каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi.

— Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:

— Що там таке?

— Сюди йди!

— Чого? — почухавсь, пiдiйшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.

— Глуха тетеря… не чув мов.

— Хе-хе… живем, значить.

— Нi, — жiнка йому, — мерщiй наймати побiг…

— Балакай, — Прокiп до неї, — наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно…

— Що таке? — питає Миколка.

— Що… бiгав, бiгав — не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де… Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина… Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав… "Що ж, — думаю, — буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi… Дай, — думаю…" — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк.

А Миколка:

— Хе-хе… А я: "Чоботи порвались", а вони: "На

тобi".

— Отож… А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:

"Найми", — каже.

— Боже мiй, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми… нiзащо, нiзащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мiй синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!

Прокiп:

— А вчись… звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?

— Оцю вивчив, i цю, а цю… ось поки, — показує пальцем йому Миколка.

— Ото по бублик по той? ач бублик який… Що воно за бублик такий?

— Хм-хм… то "О".

— "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?

— То "Г".

— Ач яке!.. А картинки є тут?

— А є… ось, — знайшов йому.

— Ач як!.. А то ж що за копицi такi?

— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?

— Бо' йо'зна… як можна сили божi знати?

— А я знаю!.. з води… парою йде вгору.

— Ач який… хм-хм… i он про що зна!

— Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество… з землi набирається в спеку та й креше там i грюка.

Прокiп так дивиться на його. А мати:

— Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:

— Миколко, Миколко!.. Що який то ти… що я б тебе… не знаю… я б тебе паном зробив!.. я б тебе… в семiнарiю в саму!.. я б тебе… Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе… хоч би хоч ти не страждав, як я оце… Хоч би хоч… у хторокласну тебе.

А Миколка:

— Так… тату… у хторокласну, у хторокласну!

— Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!

Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога…

— Тату… я, я до вчителя пiду.

— Чого?