Iван Карпенко-Карий - Мартин Боруля

Входять Мартин i Палажка.

Мартин. Ну, годi, ну, не сердься, душко, а то ти i при гостях надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь: нехай первого охрестять твої куми, а другу дитину мої…

Палажка. Отак добре! Як так, то я вже не сердюсь… Натомилася з обiдом, а тут ще й через сварку… Ну, обiд, слава богу, готов…

Мартин. А ти чого тут виснеш?

Омелько. Та я достав галанської сажi, хотiв паничевi чоботи почистить, а вiн пiшов у корчму… Мартин. Чого? Омелько. Похмелиться.

Мартин (пiдступа до нього). А ти почiм знаєш? Га? Хiба вiн тобi казав, що йде похмелиться? Звiдкiля ти це узяв?

Омелько. Та я так догадуюсь, а вiн казав - дiло є до жида.

Мартин. Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобi зубiв не повибиваю за твої речi, то не я буду!.. Так i ляпнеш, що в голову влiзе. У чиновникiв у кожного є дiло до жида! Бiжи поклич його зараз, скажи - гостi збираються, будемо обiдать. А Марисi не бачив? Омелько. У садку сидять. Мартин. Гукни й на неї, щоб iшла.

Омелько пiшов.

Палажка (у дверi). Дiвчата! Готуйте стiл! Мартин. Що ж це нема гостей?

Входять дiвчата i пораються коло столу.

Палажка. Кого ж ти кликав?

Мартин. Дульського, Протасiя, Сидоровича, Рачлинського, з жiнками, з дочками, - набереться доволi.

Входе Дульський з жiнкою.

Дульський. Здоровенькi були! Мартин. Просимо, просимо…

Жiнки цiлуються, сiдають i тихо балакають.

Дульський. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже дiждать онукiв!

Мартин. Спасибi!

Входе Протасїй з жiнкою, двома дочками. От i Протасїй з сiмейством.

Дульський ховається мiж бабами.

Протасїй. Всього доброго вам у хату! (До Мартина.) Голова трохи болiла пiсля вчорашнього… А добре спiва гражданський офицер, твiй зять! Я ше як жив на Дiдовiй Балцi… А там здавна осiвся Кирило Гарболiнський, вiн був, кажуть, маркитантом в тисяча вiсiмсот двадцять дев'ятому году i нажився здорово: свiй табун коней, пар сорок волiв, корови, вiвцi… тодi не так ще сутужно було на землi, як тепер… А ми держали сад i став графа Рип'яшинського, на одкупi… Сад був чудесний… Одних груш, бувало, в Херсонщину фур десять одiшлемо, а скiлько свинi поїдять, та доволi того з тебе, що ми тодi вигодували десять кабанiв, та якi кабани!..

Тимчасом як Протасїй говоре, входе ще Сидорович з жiнкою, здоровкаються, жiнки цiлуються; входе Марися; Сидорович глянув на Протасiя, махнув рукою i пiшов до Дульського. Слуха один Мартин, которий теж покида Протасiя, i той, смазавши слiв десять на вiтер, замiча, що нiхто його не слуха, замовк i в цей мент побачив Дульського.

Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обiдать?

Мартин. От зараз прийде панич наш, вiн пiшов трохи прогуляться…

Протасiй (Цульському). От ї добре, поки обiдать, я тобi скiнчу про церкву, - вчора недоговорив, хтось перебив.

Дульський (набiк.). Нiкуди вiд нього не сховаєшся, заговорить на смерть.

Входе Рачинський з жiнкою i ще гостi. Цiлуються. Протасiй застукав Дульського i розказує йому, а той тiлько головою хитає. Мартин почина нудиться: то в дверi вигляда, то на столi поправля, то жiнку манить до себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве Марисю. Пiд кiнець монологу вiн зовсiм стурбований.

Протасiй. Так ото, знаєш, поїхали ми у Кременчук з Сидором Карповичем Жироїдовим, може, чув?.. Вiн лiт п'ятнадцять, а може, й двадцять буде, як умер в Яструбинцях… царство йому тебесне… Балка упала на голову i вбила його… славний чоловiк - яз 'ним спiзнався ще у Плисковi, iмiнiї графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу… Я в нього достав собi хорта, та така була собака, що зайцьовi й писнуть не дасть… Поїхав у Плискiв до свого давнього знакомого Iвана Жука, а ста рий Жук i каже: шкода, млин стоїть, поправляють. Нiчого робить, стали ми годувать воли, а тут прийшов Сидор Карпович - вiн пiдрядився в Розлогах, у Херсонщинi, строїть церкву i ото попросив мене поїхать з ним у Кременчук лiсу куповать. Дiло було напровеснi. Не доїжджаючи Кременчука, є город Крилов, а там живе давнiй мiй приятель, ще й кум - Супостатов. Лiсом торгує. Ми з ним у вен-герську кампанiю 16 познакомились, я хрестив з його жiнкою дочку у Митрофанова, - може, знаєш? Єлена Вiкентьєвна…

Входе Омелько.

Омелько. Оказiя, пане…

Мартин. А що? Де панич?

Омелько. Подався у город.

Мартин. Як?

Омелько. Наняв Шулима, i той його повiз на своїй коняцi у город.

Мартин. Брешеш, iроде!!

Омелько. Побий мене бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав менi: кланяйся своєму пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи… Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтiла, i я бiльш нiчого не чув.