Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Пане Замзо! — гукнув середній пожилець батькові і, ні слова більше не мовлячи, показав пальцем на Ґреґора, що помалу ліз по підлозі.

Скрипка замовкла, середній пожилець похитав головою й усміхнувся до своїх друзів, потім знову глянув на Ґреґора. Батько, замість вигнати Ґреґора, вважав, здавалося, за потрібніше спочатку заспокоїти пожильців, хоч вони зовсім не хвилювалися, їх, мабуть, Ґреґор більше розважав, аніж музика. Батько кинувся до пожильців, розвів руки і спробував загнати їх до кімнати, одночасно заступаючи собою Ґреґора. Тепер пожильці справді трохи розсердилися, невідомо, чи тому, що батько так повівся з ними, а чи тому, що їм зразу не сказали, якого вони мають сусіду. Вони зажадали від батька пояснення, замахали руками і, схвильовано смикаючи себе за бороди, почали повільно відступати до своєї кімнати. Тим часом сестра, що зовсім було розгубилася з такої несподіванки і, опустивши скрипку та смичок, дивилася ще в ноти, ніби лаштувалася грати далі, отямилась, одним рухом поклала інструмент у пелену матері, яка сиділа на стільці, змагаючися з нападом задухи, і кинулась до кімнати, до якої задкували й пожильці, — вже трохи швидше, бо батько невідступно насідав на них. Видно було, як сестра вправними рухами почала давати там лад: простирадла й подушки так і літали навколо неї. Ще не встигли пожильці зайти, як вона скінчила стелити і вибігла з кімнати. Батька, певне, знов опосіла його колишня впертість, бо він зовсім забув, що все ж таки має виявити до пожильців якусь пошану. Він наступав на них, аж поки середній гнівно тупнув ногою по підлозі; аж тоді батько спинився.

— Я заявляю вам, — мовив пожилець, піднявши догори руку і шукаючи очима також матір та сестру, — що з огляду на відразні обставини, які панують у цій квартирі і в цій родині, — він рішуче плюнув на підлогу, — я негайно відмовляюся від помешкання. І, звісно, нічого не заплачу за ті дні, що прожив тут, навпаки, я ще подумаю, чи не поставити перед вами якісь вимоги, — а їх дуже легко обґрунтувати, запевняю вас.

Він замовк, дивлячись прямо перед собою, ніби чекав на щось. І справді, обидва його товариші одразу ж докинули й собі:

— Ми теж негайно відмовляємося від помешкання.

І всі три, хряснувши дверима, зникли у своїй кімнаті.

Батько, хитаючись і мацаючи поперед себе руками, дійшов до свого крісла і впав у нього, наче лаштувався заснути, як щовечора; але з того, як він у розпачі хитав безсило головою, видно було, що він і не думає спати.

Ґреґор весь час лежав на тому самому місці, де його вгледіли пожильці. Від розчарування — адже його так ніхто й не зрозумів, — а може, ще й від щоденного голоду, він став такий кволий, що не міг поворушитися. Він уже відчував, що зараз уся буря спрямується на нього, і зі страхом чекав на неї. Навіть скрипка, що вислизнула з материних тремтячих рук і, ніби зойкнувши, впала на підлогу, не злякала його.

— Любі тату й мамо, — почала сестра і стукнула рукою по столі, — далі так діла не буде. Якщо, може, ви цього не розумієте, то я розумію. Я не хочу називати цю потвору своїм братом, а кажу лиш одне: треба якось здихатися її. Ми робили все, що могли: піклувались про неї, терпіли її. Думаю, що ніхто нам нічого не може закинути.

— Вона каже щиру правду, — мовив батько сам до себе. Мати, що й досі ще не віддихалася, затулила рукою рота і з божевільним виразом в очах почала глухо кашляти.

Сестра підбігла до матері й приклала їй руку до чола. Батька, здавалось, сестрині слова навели на певну думку, бо він випростався й почав бавитися своїм кашкетом між тарілками, що залишилися на столі після вечері пожильців; часом він позирав на нерухомого Ґреґора.

— Нам треба здихатися його, — ще раз рішуче мовила сестра, звертаючись до батька, бо мати через кашель нічого не чула. — Він вас обох зі світу зведе, я вже бачу. Нам усім доводиться так тяжко працювати, а тут ще й дома ця повсякчасна мука. Я більше не здатна її витримати. — І вона так гірко заплакала, що сльози закапали матері на обличчя, і та почала машинально витирати їх рукою.

— Дитино моя, — співчутливо мовив батько: він сьогодні напрочуд добре розумів її, — то що ж нам робити?

Сестра безпорадно здвигнула плечима: сльози наче змили її впевненість.

— Якби він нас розумів… — напівзапитуючи мовив батько.

Сестра, ревно плачучи, замахала рукою: мовляв, про це годі й думати.

— Якби він нас розумів, — знову сказав батько і заплющив очі на знак того, що згоден з сестрою, — тоді, либонь, із ним можна було б домовитись. А так…