Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Ввечері ми її звільнимо, — мовив пан Замза, проте ні жінка, ні дочка не обізвалися — робітниця, здавалось, порушила їхній ледве здобутий спокій. Вони підвелися і, обнявшись, підійшли до вікна. Пан Замза повернувся в кріслі у їхній бік, хвилину мовчки дивився на них, тоді сказав:

— Ходіть-но сюди. Забудьте нарешті те, що було. І не кидайте мене напризволяще.

Дружина й дочка відразу підійшли до старого, почали біля нього упадати й швидко докінчили свої листи.

Потім усі троє вийшли з помешкання, чого не робили вже місяцями, і поїхали електричкою на природу, за місто. Вони сиділи самі на весь вагон, заллятий сонцем. Зручно вмостившись, родина обговорювала свої надії на майбутнє, і виявилося, що вони не такі вже й погані, як добре зважити. Всі троє мали цілком пристойну працю, а надалі сподівалися мати й ще кращу — раніше вони про це просто не питали одне в одного. А тепер їхнє становище, звичайно, найкраще і найлегше поліпшити, змінивши житло; вони хотіли знайти собі менше, дешевше, але зручніше і взагалі практичніше помешкання, ніж їхнє теперішнє, яке ще напитав колись Ґреґор. Отак розмовляючи, пан і пані Замза майже одночасно помітили, що їхня дочка, яка ставала дедалі жвавішою, останнім часом хоч і пережила таке лихо і щоки її зблідли, зробилася стрункою, вродливою дівчиною. Вони замовкли, майже несвідомо порозумілися поглядом і подумали, що час уже шукати для неї добру пару. А коли дочка перша схопилася виходити з поїзда і потягнулася молодим тілом, батьки побачили в цьому підтвердження своїх задумів і добрих надій.

(Переклав Євген Попович)

Була неділя, чудовий весняний ранок. Ґеорґ Бендеман, молодий комерсант, сидів у себе в кімнаті на другому поверсі невисокого, полегшеної конструкції будинку — такі будинки довгою низкою тяглися вздовж річки і майже не відрізнялися один від одного, хіба що декотрі були трохи вищі, а декотрі інакше пофарбовані. Він саме дописав листа приятелеві з молодих років, що жив за кордоном, зумисне повільно вклав його до конверта, тоді сперся ліктями на письмовий стіл і задивився на річку, на міст, і на пагорби потойбіч, які вже починали зеленіти.

Він згадував, як той приятель, невдоволений своєю кар’єрою вдома, багато років тому таки просто втік до Росії. Тепер він мав торгове підприємство в Петербурзі, і спершу йому дуже добре велося, але вже віддавна щастя почало його зраджувати, на що під час кожних своїх відвідин, дедалі рідших, нарікав приятель. Так він виснажував себе надаремною працею, а жовтавий колір знаного з дитячих років обличчя, який не могла приховати чужинецька борода, свідчив про те, що його, мабуть, точила якась хвороба. За його словами, він не спромігся зійтися ближче з тамтешньою громадою своїх краян, але й з місцевими родинами майже не знався і таким чином остаточно рокував себе на самітне життя неодруженого чоловіка.

Що можна написати такому чоловікові, який вочевидь схибнувся? Йому можна поспівчувати, але не можна допомогти. Хіба порадити повернутися додому, жити далі так, як він жив тут раніше, поновити давні товариські стосунки — бо що ж йому стало б на заваді, — а в усьому іншому здатися на допомогу друзів? Але ж це означало б сказати йому — і тоді найбільша обережність стала б найбільшою образою, — що його дотеперішні намагання були невдалі, що він повинен нарешті відмовитися від них і повернутися додому, де на нього всі витріщатимуть очі як на вічного невдаху, сказати, що тільки його друзі щось тямлять і досягли успіху, нікуди не рушаючи з дому, а він — велика дитина й повинен просто дослухатися до їхніх порад. Та й хіба можна бути певним, що ти не дарма завдав би йому таких мук? Може, взагалі не вдалося б намовити його вернутись додому — адже він сам казав, що вже відвик від тутешніх обставин, — тоді він, незважаючи ні на що, таки лишився б на чужині, ображений порадами друзів, ще віддаленіший від них. Але якби він справді послухався порад і потім почував би себе тут приниженим — звичайно, не через чиїсь лихі наміри, а через реальні умови, — якщо б він не ввійшов у коло друзів і не міг обійтися без них, якщо б він соромився свого становища і тоді вже справді не мав би ані батьківщини, ані друзів, то чи не краще йому було б лишитися на чужині, хоч яке важке в нього там життя? Хіба можна за таких умов сподіватися, що справи в нього пішли б на краще?

Через це йому не можна повідомляти, якщо взагалі захотілося б листуватися з ним далі, про себе щось важливе, таке, про що не скажеш просто знайомому. Приятель уже понад три роки не був на батьківщині й дуже непереконливо пояснював це непевним політичним становищем у Росії, яке, мовляв, не дозволяло дрібному комерсантові залишати своє підприємство бодай на короткий термін, — а тим часом сотні тисяч росіян спокійно їздять собі по світі. А якраз за ці три роки в житті самого Ґеорґа відбулися великі зміни. Про смерть його матері, яка сталася близько двох років тому, і про те, що відтоді Георґ і його старий батько провадять разом господарство, приятель, правда, ще довідався і висловив у листі своє співчуття, але дуже сухо, мабуть, тільки тому, що на чужині годі навіть уявити собі, яка це тяжка втрата. Та відтоді Ґеорґ із більшим запалом узявся до своїх комерційних справ, як і до всього іншого. Може, за життя матері батько відсував його від справжньої участі у діяльності підприємства, бо хотів, щоб там прислухалися тільки до його думки, може, після материної смерті батько, хоч і далі працював, став не таким діяльним, а може — навіть дуже схоже на це, — багато більшу роль відіграв щасливий збіг обставин, але, хоч би як там було, підприємство за ці два роки досягло небачених успіхів, довелося набрати вдвічі більше працівників, торговий обіг збільшився вп’ятеро, і не було сумніву, що поступ триватиме й далі.