Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Пожильці часом вечеряли вдома, у вітальні, тому двері до Ґреґорової кімнати відчиняли тепер не щодня. Та Ґреґор легко відмовився від цієї втіхи і часто вже, як двері стояли відчинені, не користався з цього, а, щоб не бачила родина, лежав собі в найтемнішому куточку кімнати. Але одного разу робітниця відхилила трохи двері та й залишила їх так, коли ввечері до вітальні зайшли пожильці. Ввімкнувши світло, вони сіли до столу, де раніше сідали батько, мати і Ґреґор, порозгортали серветки і взяли в руки виделки та ножі. Одразу в дверях з’явилася мати з мискою печені, а за нею сестра із повною мискою картоплі. Їжа парувала й пахла на всю хату. Мати й сестра поставили миски на стіл, і пожильці посхилялись над ними, ніби хотіли куштувати їжу. І справді, той, що сидів посередині і був, певне, для решти двох авторитетом, відрізав шматок м’яса ще в мисці й покуштував — мабуть, щоб дізнатися, чи воно вже зварилося, чи його треба відіслати назад до кухні. Він лишився вдоволений, і мати з сестрою, що напружено дивились на нього, нечутно засміялися.

Сама ж родина вечеряла на кухні. Але все-таки батько, перш ніж іти до кухні, завернув до вітальні, вклонився всім разом і, тримаючи кашкета в руках, обійшов навколо столу. Пожильці підвелися і щось промимрили в бороди. Коли ж вони залишились у вітальні самі, то взялися до їжі, навіть словом не перемовившись. Ґреґора дивувало, що серед усіх звуків найдужче було чути, як пожильці кусають зубами м’ясо, ніби вони цим мали показати Ґреґорові, що до їжі треба зубів і що навіть найкращими щелепами без зубів нічого не втнеш. «Я ж теж хочу їсти, — стурбовано сказав сам до себе Ґреґор, — але не цього. Як ці панове напаковуються, а я гину з голоду!»

Саме того вечора з кухні долинули звуки скрипки — Ґреґор не пам’ятав, щоб сестра хоч раз грала, відколи він став комахою. Пожильці вже повечеряли; той, що сидів посередині, витяг газету, дав двом іншим по сторінці, і тепер вони, відкинувшись на спинки стільців, читали й курили. Коли заграла скрипка, вони нашорошилися, підвелися, навшпиньки підійшли до дверей, що вели до передпокою, і стовпилися біля порога. В кухні, певне, їх почули, бо батько гукнув:

— Може, вам заважає музика? То дочка зараз же перестане грати.

— Навпаки, — відповів середній, — чи не перейшла б панна грати до нас? Тут і затишніше, і приємніше.

— О, будь ласка! — мовив батько, ніби то він грав на скрипці.

Пожильці повернулись назад до вітальні. Скоро туди зайшов батько з пюпітром, за ним мати з нотами та сестра зі скрипкою. Сестра спокійно лаштувалася до гри; батьки, що раніше ніколи не брали пожильців, були аж занадто ввічливі з ними і не зважувалися навіть сісти у свої власні крісла; батько прихилився до одвірка, засунувши праву руку за полу мундира між ґудзики; матері ж один із пожильців запропонував стільця, і мати там і сіла, де він випадково його поставив, — збоку в закутку.

Сестра почала грати; батько та мати, кожне зі свого місця, пильно стежили поглядом за її рухами. Ґреґор, причарований музикою, насмілився підлізти трохи ближче і висунув голову аж до вітальні. Він майже не дивувався, що останнім часом так мало зважав на сім’ю, хоч раніше пишався своїм тактом. До того ж, якраз тепер у нього була поважніша причина ховатися, бо в кімнаті зібралося стільки куряви, що вона здіймалась від найменшого поруху, і Ґреґор був геть обліплений нею. До спини та до боків йому поначіплялося ниток, волосся та різних недоїдків, а він так збайдужів до всього, що кинув звичку лягати на спину й витиратися об килим, хоч раніше робив це по кілька разів на день. І, незважаючи на це, він насмілився ступити до вітальні на чисту, без єдиної плямки підлогу.

Щоправда, на нього ніхто не звертав уваги. Батьки й сестра були цілком захоплені музикою; пожильці ж, навпаки, зразу, засунувши руки в кишені, поставали були біля самого пюпітра, так що могли й у ноти заглядати, чим, певне, дуже заважали сестрі, але скоро, похнюпившись, почали стиха розмовляти і відійшли до вікна. Батько стурбовано глянув на них: пожильці справді бо надто виразно показували, що розчаровані грою; вони сподівалися почути щось цікаве, розважальне, а така музика їм набридла, і терплять вони весь цей театр тільки з чемності. Найбільше видно було їхнє роздратування з того, як вони пускали ротом і носом дим, курячи сигари. А сестра грала чудово. Вона схилила набік голову і уважно й сумно перебігала очима по рядках нот. Ґреґор підліз ще ближче, тримаючи голову при самій підлозі, щоб, може, якось перехопити сестрин погляд. Хіба він тварина, коли його так причаровує музика? Ґреґорові було так добре, ніби перед ним відкрилася дорога до вимріяної невідомої поживи, і він вирішив долізти аж до сестри, смикнути її за спідницю і показати цим, що вона може зайти із скрипкою до його кімнати, бо ніхто тут так не цінить її гру, як оцінить він. Він її більше не випустить зі своєї кімнати, принаймні поки житиме, його страхітливий вигляд уперше стане йому в пригоді: він хотів би стояти на всіх дверях зразу і сичанням одганяти напасників, а сестра хай не вимушено, добровільно залишиться в його кімнаті; хай сяде побіч нього на канапі, нахилить вухо, і він тоді признається, що твердо намірявся послати її до консерваторії і що, якби не сталося лиха, на минулий Святвечір — адже Святвечір, мабуть, уже минув? — усім би сказав про це. І хай би батьки скільки завгодно заперечували, він не послухав би їх. Сестра заплакала б від зворушення, а Ґреґор підвівся б їй до плеча і поцілував би у відкриту шию — відколи сестра пішла на роботу, вона перестала носити банти й комірці.