19 січня . …Домовився з двома друзями вибратись у неділю за місто на прогулянку, але цілком несподівано проспав час зустрічі. Мої друзі, знаючи, який я загалом пунктуальний, здивувалися, підійшли до будинку, де я мешкав, трохи постояли під вікнами, потім піднялися сходами й постукали в мої двері. Я дуже злякавсь, підхопився з ліжка й не думав уже ні про що, а тільки про те, як по змозі швидше зібратись. Коли потім я, повністю вдягнений, вийшов із дверей, друзі, вочевидь злякавшись, аж відсахнулися від мене. «Що в тебе на потилиці?» — вигукнули вони. Я, ще як прокинувся, відчув, що мені щось заважає відхилити назад голову, і тепер спробував намацати рукою ту перешкоду. Цієї миті друзі, що вже трохи прийшли до тями, закричали: «Обережно, не покалічся!», бо я саме вхопився за руків'я меча позаду своєї голови. Друзі підступили ближче, оглянули мене, повели до кімнати й перед дзеркалом на шафі роздягли до пояса. У спині в мене стримів, увігнаний по саме руків’я, великий, давній рицарський меч із хрестоподібним ефесом, але встромлений так, що лезо пройшло неймовірно точно між шкірою і плоттю, нічого не пошкодивши. Не було рани й на шиї, там, де меч ввійшов у тіло; друзі запевняли мене, що залишений лезом поріз анітрохи не кровоточить і сухий. І навіть тепер, коли друзі, постававши на крісло, почали повільно, міліметр за міліметром витягати меча, кров не виступила, а поріз на шиї затягло до ледве помітної тріщини. «Ось тобі твій меч», — сказали, сміючись, друзі й подали його мені. Я зважив меча в руках, це була дорога зброя, нею цілком могли користуватися хрестоносці. Кому охота терпіти, щоб у його снах вешталися давні рицарі, легковажно розмахували мечами, стромляли їх у безневинних сонних людей і не завдавали тяжких ран лише через те, що їхня зброя, певно, просто ковзає по живому тілі, а також через те, що за порогом стоять вірні друзі й стукають у двері, ладні допомогти.
24 січня . З Ф. у Боденбасі. Мені здається, неможливо, щоб ми коли-небудь поєднали наші долі, але я не важуся сказати про це ні їй, ні — у вирішальну хвилину — собі. Тож я знов дав їй надію, нерозважливо, адже я з дня на день старішаю й черствію. Коли я намагаюся збагнути, як вона може страждати й водночас бути спокійною та веселою, у мене починає боліти, як колись, голова. Ми не повинні знов мучити одне одного довгими листами, ліпше буде, якщо ця зустріч лишиться випадковим епізодом; чи, може, я вірю, що стану тут вільним, житиму літературною працею, поїду за кордон або ще куди-небудь і там житиму тайкома з Ф.? Адже обоє ми вирішили, що ні одне, ні друге зовсім не змінилося. Кожне нишком каже собі, що друге непохитне й безжальне. Я не відступаю від своїх вимог жити неймовірним, продиктованим лише моєю роботою життям, а вона, глуха до всіх німих прохань, хоче буденності, затишної оселі, натопленої кімнати, інтересу до фабрики, багато їсти, лягати спати об одинадцятій вечора, вона підводить мого годинника, який ось уже чверть року поспішає на півтори години, щоб він ішов хвилина в хвилину. І вона має рацію й матиме рацію завжди; вона має рацію, роблячи мені зауваження, коли я кажу кельнерові: «Принесіть газету, поки її не зачитали», і я не можу нічого змінити, коли вона говорить про «характерну рису» (вимовити ці слова можна не інакше, як рипучим голосом) омріяної обстановки в помешканні. Двох моїх старших сестер вона вважає «пласкими», про наймолодшу взагалі не питає, до моєї роботи, по суті, не виявляє жодного зацікавлення й вочевидь на ній не розуміється. Це — один бік.
Я неспроможний і нудний, як завжди, і, власне, мав би замислюватися лише про те, чому це в когось усе ж таки виникає бажання доторкнутися до мене бодай мізинцем. Одного по одному, поспіль, я обдав холодом одразу кількох людей — знайомих із Гелєрау, сім’ю Р. із Боденбаха й Ф.
Ф. сказала: «Як порядно ми тут поводимось!» Я змовчав, так наче мої вуха цього вигуку не почули. Дві години ми пробули в кімнаті самі. Довкола мене — лише нудьга й безнадія. Жодної хвилини удвох нам не було добре так, щоб я вільно дихав. З Ф. я — хіба що в листах — ніколи не відчував насолоди взаємин з коханою жінкою, як це було в Цукмантелі й Ріві, — тільки безмежне захоплення, покора, співчуття, відчай і зневага до самого себе. Я навіть пробував читати їй уголос, фрази огидно спотикались одна об одну, жодного контакту зі слухачкою, яка із заплющеними очима лежала на канапі й мовчки слухала. Байдуже попрохала дати з собою рукопис і дозволити його переписати. Оповідання про сторожа викликало трохи більшу увагу й цікаві зауваження. Мені аж тоді, коли читав, розкрився справжній сенс оповідання, вона також зрозуміла його правильно, хоч потім ми, однак, вдерлися в нього з грубими зауваженнями, і першим зробив це я…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу