Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Наполягатиму ось на чому: я хочу на військову службу, хочу нарешті здійснити бажання, яке стримував у собі два роки; з різних причин, які стосуються не мене особисто, я, якби це було можливо, віддав би перевагу тривалій відпустці. Та це, мабуть, неможливо — як зі службових, так і з військових міркувань. Під тривалою відпусткою я розумію — службовцеві сказати про це соромно, хворому не соромно — півроку чи й цілий рік. Платні я не хочу, адже йдеться не про тілесну недугу, яку можна визначити з певністю.

Усе це — продовження брехні, та якщо я й далі буду послідовний, то вона справлятиме вплив, майже як правда.

2 червня . Просто якесь наслання з цими дівчатами — і то попри головний біль, безсоння, сивину, відчай. Я полічив: від літа їх було щонайменше шестеро. Я нічого не можу з собою вдіяти; мене просто щось за язик тягне, щоб висловити захват тією, яка варта захвату, і я не можу відмовитися й не любити доти, доки захвату настане край. Я відчуваю перед усіма шістьма лише внутрішню провину, але одна з них переказувала мені через когось докори…

19 червня . Усе забути. Повідчиняти вікна. Спорожнити кімнату. Вітер її провіє. Бачитимеш лише порожнечу, шукатимеш себе в усіх кутках і не знаходитимеш…

4 липня . Замкнений у чотирикутнику штахетної огорожі, такому тісному, що в ньому можна було ступити лише один крок у довжину й один у ширину; я прокинувся. Є схожі кошари, до яких заганяють на ніч овець, але вони не такі тісні. Сонце світило просто на мене, і я, щоб захистити голову, притис її до грудей і присів, згорбившись, навпочіпки.

Який ти? Жалюгідний я. Дві дощечки прикручено до моїх скронь.

5 липня . Тягар спільного життя. Скріпленого відчуженням, співчуттям, хіттю, боягузтвом, шанолюбством, і лише на самісінькому дні, можливо, — вузенький струмочок, що заслуговує називатися коханням, але шукати його марно, він тільки один раз зблиснув у мить однієї миті.

Бідолашна Ф.

6 липня . Нещаслива ніч. Неможливість жити з Ф. Нестерпність спільного життя з будь-ким.

Не шкодувати через це; шкодувати, що не можна не бути самому. Але далі: безглуздо шкодувати, пристосуватися й урешті розуміти. Підвестися з землі. Тримайся за книжку. Але якщо знов повернутися назад: безсоння, головний біль, скочити вниз із високого вікна, але на розм’яклу від дощу землю, удар об яку не буде смертельним. Без кінця-краю перекидатися з боку на бік, не розплющуючи очей, виставивши себе напоказ перед чиїмось відкритим поглядом.

Бачить лише Старий Заповіт — про це більш нічого не скажеш…

Візьми мене у свої обійми, в них — глибина, візьми мене у глибину, не важишся тепер — хай потім.

Візьми мене, візьми мене, сплетіння глупоти і болю.

З кущів виступили негри. Довколо обвитого срібним ланцюжком дерев’яного кілочка вони пустилися в танок. Жрець сидів збоку, піднісши над гонгом паличку. Небо застилали хмари, але дощу не було, стояла тиша.

Я ще ніколи не був близький із жінкою, крім як у Цукмантелі. Потім іще зі швейцаркою в Ріві. Перша була вже жінка, я — недосвідчений, друга була ще дитина, я — цілком, геть розгублений.

22 липня . Дивний звичай у суді. Кат заколює засудженого в камері, й ніхто не має права бути при цьому присутнім. Засуджений сидить за столом і дописує листа чи доїдає свій останній обід. Стук у двері, це кат. «Ти готовий?» — питає він. Які ставити запитання і які давати розпорядження, а також у якій послідовності це робити, йому суворо прописано, відступати від цього він не має права. Засуджений, що спершу був підхопився, знов сідає й сидить, утупившись перед себе чи сховавши обличчя в долонях. Кат, не діставши відповіді, відкриває на нарах свого ящика з начинням, вибирає різноманітні кинджали й намагається ще місцями їх підточити. Вже досить темно, він ставить невеликого ліхтаря й засвічує його. Засуджений нишком повертає голову в бік ката, та, побачивши, що той робить, здригається, відводить погляд і не хоче вже нічого бачити. «Я готовий», — каже кат по хвилі.

«Готовий? — скрикує засуджений, підхоплюється й тепер дивиться на ката вже відверто. — Ти не вб’єш мене, не покладеш на нари й не заколеш, ти ж бо людина, ти можеш страчувати на помості, з помічниками й при судових виконавцях, але не тут, не в камері, просто як звичайна людина. — І, позаяк кат, схилившись над ящиком, мовчить, уже спокійніше додає: — Це неможливо». Але кат і тепер не озивається, й засуджений ще каже: «Саме через те, що це неможливо, в суді й запровадили такий дивний звичай. Форми ще слід дотриматися, але виконувати смертний вирок уже не треба. Ти доправиш мене до іншої в’язниці, там я пробуду, мабуть, ще довго, але мене не стратять». Кат дістає ще одного кинджала, загорненого у вату, й каже: «Ти, либонь, віриш у казочку, де слузі наказують підкинути кудись дитину, але слуга натомість вирішує віддати її в науку шевцеві. То — казка, а тут — не казка».