Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

1 листопада . Вчора після тривалої перерви неабияк посунувся вперед, сьогодні знов майже нічого; ці два тижні після відпустки майже повністю втрачено.

Сьогодні досить гарна неділя. У Хотекському сквері читав апологетичний твір про Достоєвського. У замку й біля штабу корпусу — охорона. Водограй у Тунському палаці. Протягом усього дня глибоке почуття самовдоволення. А тепер робота зовсім не йде. Навіть не те що не йде, я бачу свою мету й шлях до неї, треба лише пробитися крізь якісь незначні перешкоди, але я не можу. Гра думками про Ф.

12 листопада . Батько й мати, котрі сподіваються від дітей вдячності (є навіть такі, що її вимагають), нагадують лихварів, які охоче ризикують грішми, аби лиш одержати свої відсотки.

25 листопада . Бездонний відчай, підвестися не в змозі; вгамуюсь я аж тоді, як натішуся стражданнями.

30 листопада . Писати вже не годен. Я дійшов останньої межі, перед якою, можливо, знов доведеться сидіти роками, щоб потім, можливо, почати ще одну річ, яка знов лишиться незавершеною. Ця доля мене переслідує. І знов я холодний і безголовий, зосталася тільки стареча любов до цілковитого спокою. І, мов тварина, що геть відбилася від людських рук, я знов підставляю шию й хочу спробувати ще раз дістати на цей час Ф. І я таки спробую це зробити, якщо мені не стане на заваді відраза до самого себе.

2 грудня . Пополудні з Максом і Піком у Верфеля. Читав їм «У виправній колонії»; не зовсім невдоволений, за винятком надто очевидних, невиправних помилок. Верфель [читав] вірші й дві дії з «Есфір, цариці Персії». Дії захопливі. Але мене легко збити з пуття. Критичні зауваження й порівняння, які навів Макс, не зовсім задоволений п’єсою, заважають мені, і в пам’яті п’єса лишилася вже зовсім не такою цілісною, якою здавалась, коли я її слухав і коли вона мене так вразила. Спогади про акторів, що грають на жаргоні. Вродливі сестри В. Старша сперлась на крісло, раз по раз позирає скоса в дзеркало й, хоч я вже й так мало не пасу її очима, ледь помітно показує пальчиком на свою брошку, пришпилену на грудях до блузки. Блузка темно-синя, з глибоким викотом, прикритим тюллю. Ще раз переповідають одну сцену в театрі: під час «Підступності й кохання» офіцери часто обмінюються гучними зауваженнями: «Шпекбахер корчить із себе бозна-що», маючи на увазі офіцера, що прихилився до стінки в одній із лож.

Висновок із цього дня, ще до Верфеля: неодмінно працювати далі; сумно, що сьогодні це вже неможливо, бо я стомлений, і болить голова, цей легкий біль я відчув ще вранці в конторі. Неодмінно працювати далі, знаходити змогу, попри безсоння й контору…

5 грудня . Лист від Ерни про становище її сім’ї. Моє ставлення до сім’ї набуває для мене справжнього сенсу лише тоді, коли я сприймаю себе як причину загибелі сім’ї. Це — єдине органічне пояснення, яке відмітає геть-чисто все, що викликає будь-який подив. Це — і єдиний дійовий зв’язок, який під цей час існує між мною й сім’єю, бо в усьому іншому, що стосується почуттів, я цілком від неї відмежований — щоправда, не більш нездоланно, певне, ніж від решти світу. (Уявлення про моє існування щодо цього може дати непотрібна, вкрита снігом і ожеледою, ледве встромлена криво в землю тичка, що темної зимової ночі стримить серед глибоко скопаного поля край широкої рівнини.) Враження справляє лише загибель. Я зробив Ф. нещасливою, послабив здатність до опору в усіх, кому вона тепер так потрібна, сприяв смерті батька, роз’єднав Ф. і Е. й нарешті накликав біду на E., біду, яка, судячи з усього, стане ще більшою. Я в цю біду впряжений, мені судилося тягти її за собою. Останній лист до неї, якого я просто вимучив із себе, їй видався спокійним; як вона висловилась, він «просто дихає спокоєм». Щоправда, можливо, вона висловилась так із делікатності, бажаючи мене пожаліти, подбати про мене. Адже загалом мене вже достатньо покарано, навіть моє ставлення до сім’ї — це неабияка покара, і я перетерпів такі страждання, що не оклигаю від них уже повік (мій сон, моя пам’ять, моя здатність мислити, моя сила чинити опір щонайменшим тривогам — усе непоправно ослаблено; хоч як дивно, але це — приблизно ті самі наслідки, що їх спричиняє тривале тюремне ув’язнення), проте нині я не так страждаю через свої взаємини з сім’єю, принаймні менше, ніж Ф. чи E. Щоправда, є щось нестерпне в тому, що тепер я мушу вирушити в різдвяну подорож з E., тоді як Ф. лишається, мабуть, у Берліні.

8 грудня . Учора, вперше по тривалій перерві, був здатний, безперечно, добре працювати. І все ж написав лише першу сторінку розділу про матір [47] Уривок під назвою «Поїздка до матері» опубліковано як додаток до роману «Процес». , бо вже дві ночі майже не спав, бо вже зранку починала боліти голова, бо я надто боюся завтрашнього дня. Знов усвідомив, що все написане уривками й менше, ніж за ніч (а то й менше, ніж за півночі), — неповноцінне й що на цю неповноцінність я приречений самими умовами свого життя.