Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

4 серпня . Винаймаючи помешкання, я, мабуть, підписав господареві якийсь папір, де зобов’язався орендувати житло два чи й усі шість років. Тепер господар висуває вимоги, згідно з цією угодою. Безглуздя чи, краще сказати, цілковита й остаточна беззахисність — ось що притаманне моїй поведінці. Ковзнути в потік. Це ковзання уявляється мені таким бажаним, либонь, через те, що нагадує про «підштовхування».

6 серпня . Уздовж Ґрабена тяглась артилерія. Квіти, вигуки «heil» і «nazdar» [44] Німецький і чеський вітальні вигуки. . Судомно застигле, вражене, насторожене, смагляве й чорнооке обличчя.

Я не відпочив, а став іще розбитіший. Порожня посудина, ще ціла, але вже присипана уламками, або вже уламок, але ще під гнітом цілого. Сповнений брехні, ненависті й заздрощів. Сповнений нездатності, невігластва, тупості. Сповнений лінощів, слабкості й безпорадності. Тридцять один рік. На фотокартці в Отли бачив двох управителів маєтку. Свіжі молодики, які щось уміють і досить міцні, щоб скористатися своїм умінням серед людей, котрі з необхідності чинять легкий опір. Один веде гарних коней, другий, з обличчям, яке зазвичай незворушне й неодмінно викликає довіру, лежить у траві й кінчиком язика водить по губах.

Я виявляю в собі саму дріб’язковість, нерішучість, заздрість і ненависть до тих, хто воює, й палко бажаю їм усіляких лих.

З погляду літератури доля моя дуже проста. Прагнення змалювати моє сповнене мрій внутрішнє життя відсунуло вбік, зробило несуттєвим усе інше, яке в жахливий спосіб занепадало і занепадає й досі. Ніщо інше ніколи не могло мене вдовольнити. Та хтозна, чи стане моєї снаги для того змалювання, може, вона вже навіки вмерла, може, вона все ж таки оживе ще раз, хоч мої життєві обставини їй і не сприяють. Отож так я й хитаюся з боку в бік, раз у раз злітаю на гірську вершину, але ні на мить не годен там утриматись. Решта людей також хитаються з боку в бік, але хитаються в низинах, та й снаги у них більше; щойно вони починають падати, як їх підхоплює родич — він задля цього й ступає поруч. А я хитаюся з боку в бік там, угорі; це, на жаль, не смерть, але вічні муки загину.

Патріотична процесія. Промова бургомістра. То завмирає, то чується знов, і німецький вигук: «Слава нашому улюбленому монархові, ура!». Я стою вкупі з усіма, погляд у мене лютий. Ці процесії — одне з найогидніших явищ, що супроводжують війну. Їх влаштовують торговці-юдеї — то німецькі, то чеські, — які, щоправда, собі в цьому зізнаються, але ніколи не можуть так гучно накричатись, як оце тепер. Звичайно, багатьох людей процесії захоплюють. Організовані вони добре і проходитимуть щовечора, а завтра, в неділю, двічі.

15 серпня . Уже кілька днів пишу [45] У цей час Ф. Кафка почав працювати над романом «Процес». ; от якби так тривало й далі. Тепер я не такий захищений і не такий захоплений роботою, як два роки тому, але в житті з’явився сенс, моє розмірене, пусте, безглузде існування неодруженого має якесь виправдання. Я знов можу провадити розмови із самим собою і вже не втуплюю погляду в цілковиту порожнечу. Лише на цьому шляху на мене чекає одужання…

21 серпня . Почав з такими сподіваннями, й усі три історії [46] Йдеться про одночасну роботу над текстом «Спокуса в селі» (попередній начерк до роману «Замок»), т. зв. «російським оповіданням» та романом «Процес». відкинули мене назад, сьогодні найдалі. Мабуть, найкраще буде, якщо за «російське оповідання» завжди братимуся тільки після «Процесу». З такою смішною надією, що спирається вочевидь лише на звичну фантазію, я знову приступаю до «Процесу». Зовсім марно це не було.

29 серпня . Закінчення одного розділу не вдалася, інший розділ, непогано розпочатий, я навряд чи зможу — або, скоріше, цілком напевно не зможу — писати далі так добре, а тоді, вночі, це вдалося б мені запевне. Але я не маю права сам себе покинути, я зовсім сам.

30 серпня. Холодно й порожньо. Я надто добре відчуваю межі свого хисту, які, коли я не захоплений цілком, без сумніву, досить вузькі. Гадаю навіть, що й у стані захопленості я також скутий лише цими вузькими межами, але тоді я цього, щоправда, не відчуваю, бо скутий. І все ж у цих межах є місце для життя, і задля нього я користуватимусь ними доти, доки, мабуть, не почну сам себе зневажати…

13 вересня . Знов заледве дві сторінки. Спершу гадав, туга з приводу поразок Австрії і страх перед майбутнім (страх, що в основі своїй здається мені смішним і воднораз ницим) не дасть мені писати взагалі. Цього не сталося, мене лише раз у раз поймає заціпеніння, і я раз у раз мушу його долати. Для самої туги в мене досить часу й без писання. Роздуми, пов’язані з війною, нестерпні, вони шматують мене з усіх боків і нагадують колишні тривоги у зв’язку з Ф. Я не в змозі зносити тривоги і, мабуть, задля того й створений, щоб від них загинути. Коли я неабияк ослабну — а чекати на це вже, либонь, не довго, — досить буде, певно, найменшої тривоги, щоб вибити мене з колії. Звичайно, я, усвідомлюючи таку перспективу, можу знайти спосіб якомога відтягти біду. Щоправда, хоч я й напружив усі сили ще не дуже ослабленого на той час організму, я погано впорався зі своїми тривогами, пов’язаними з Ф., але тоді писання вельми допомогло мені лише на початку, а тепер позбуватися цієї допомоги я вже не хочу.