Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Я до безтями замкнусь від усіх на світі. З усіма розсварюся, ні з ким не розмовлятиму.

21 серпня . Сьогодні одержав К’єркеґорову «Книгу судді» [38] К’єркегор Сьорен (1813—1855) — данський письменник, філософ, теолог. . Як я й здогадувався, його доля, попри суттєві відмінності, дуже схожа на мою, принаймні він на тому самому боці світу. Він, як товариш, схвалює мої дії. Я начеркав до її батька [39] Мається на увазі батько Феліци Бауер. такого листа — відішлю його, якщо матиму силу, завтра:

«Ви зволікаєте з відповіддю на моє прохання, що цілком зрозуміло — будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсім інше; найбільше, на що я сподіваюся, — це що Ви сприймете листа спокійно. Я його пишу, бо потерпаю, що Ваші зволікання чи роздуми мають загальніші причини, ніж те єдине місце — а лише воно й мало їх викликати — з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазі місце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.

Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви докладно розпитали в мене про нього, і тоді я коротко й чітко відповів би таке: моя служба мені нестерпна, бо суперечить єдиній моїй мрії і єдиній моїй професії, а саме: літературі. Позаяк я — ніщо інше, як література, і не можу й не хочу бути нічим іншим, моя служба ніколи не зможе мене захопити, скоріше вона остаточно мене занапастить. Мені вже недалеко до цього. Я постійно перебуваю в надзвичайно тяжкому нервовому стані, а нинішній рік, сповнений мук і турбот про майбутнє моє й Вашої доньки, виразно показав мою неспроможність до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити — маєтності в мене нема — літературними заробітками. На це я можу дати лише жалюгідну відповідь, що мені несила зробити це; наскільки я в змозі оцінити своє становище, я радше загину на своїй службі, і станеться це дуже скоро.

А тепер порівняйте мене зі своєю донькою, цією здоровою, веселою, природною і міцною дівчиною. Хоч би скільки я повторював їй у своїх майже п’ятистах листах і хоч би скільки вона заспокоювала мене своїм, щоправда, не надто переконливо обґрунтованим «ні», від правди ніде дітися: зі мною вона, наскільки я можу судити, має бути нещасна. Я — ні, не лише через зовнішні обставини, а переважно через свою вдачу — людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому біди не вбачаю, позаяк це — тільки віддзеркалення моєї мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймні зробити певні висновки. Отже, я живу в сім’ї, серед чудових і сповнених любові людей, живу чужіший, ніж чужак. З матір’ю в останні роки я не перемовляюся за день і двома десятками слів, а до батька ні з чим іншим, крім вітання, ніколи й не звертаюся. Із заміжніми сестрами й зятями не розмовляю взагалі, хоч і не лихий на них. Причина проста: мені геть нема про що з ними розмовляти. Все, що не належить до літератури, наганяє на мене нудьгу й викликає зненависть, бо дратує мене або стримує, хоч це, можливо, лише здається. Сімейного життя я не розумію, у кращому разі можу його спостерігати. Родинних почуттів я позбавлений, у всіляких візитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.

Подружнє життя мене не змінило б, як не може мене змінити й моя служба».

20 жовтня . Вранці — невимовна туга. Звечора читав Якобсонову [40] Якобсон Зігфрід (1881—1926) — німецький публіцист, театральний критик. «Справу Якобсона». Оця снага жити, ухвалювати рішення, радо ступати туди, куди треба. Він сидить у собі, як майстерний весляр сидів би у своєму, та й у будь-якому іншому човні. Я збирався написати йому листа. Але натомість пішов гуляти, притлумивши всі надбані почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрів; мене розпалили жінки, тепер я читаю вдома «Перевтілення», і воно здається мені поганим. Мабуть, я справді гину, вранішня туга повернеться, я не зможу їй довго опиратися, вона позбавить мене будь-якої надії. Я навіть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчасті й, судячи з усього, неминуче половинчасті вчинки й лінії поведінки, а може, через те, що вже саме писання навіює на мене тугу.

Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), які подобалися б В. і які б вона тримала, коли їла, під столом і в перервах читала й страшенно червоніла, завваживши, що санаторний лікар уже певний час стоїть позаду й спостерігає за нею. Вона іноді, а по суті, завжди хвилюється, коли що-небудь розповідає (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фізичного напруження, коли вона намагається щось пригадати, чи болю, під яким повільно розкривається або спочатку лише трохи прогинається дно бездумного простору). Все чинить опір тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягає її воля — нічого про неї не згадувати (я виконав її достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це — не що інше, як неспроможність. До речі, яка моя думка про те, що сьогодні ввечері я всю дорогу розмірковував, скільки втіхи з росіянкою втратив через знайомство з В., росіянкою, яка — адже це цілком можливо — мабуть, упустила б мене вночі до своєї кімнати, розташованої навскоси від моєї. І це тоді, коли моє вечірнє спілкування з В. зводилося до того, що я стукав їй умовним стуком, про який ми остаточно так і не домовились, у стелю своєї кімнати, розташованої під її кімнатою, вислуховував її відповідь, вистромляв голову з вікна, вітався, один раз вона благословила мене, один раз я впіймав кінець стрічки, яку вони спустила, годинами сидів на підвіконні, прислухаючись до кожнісінького її кроку нагорі, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлює, як перед сном щось наспівує.