Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

9 грудня . …Ненависть до скрупульозного самоаналізу. Психологічні тлумачення на кшталт: учора я був такий і такий, і це через те, що… а сьогодні я вже такий і такий, і це через те, що… Ні, не правда, не через те й не через те, а тому й не такий і не такий. Спокійно терпіти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.

5 січня . Пополудні. Батько Ґьоте помер, стратившися глузду. Коли він хворів востаннє, Ґьоте саме працював наді «Іфіґенією».

«Одвези цього нікчему додому, він упився», — звертається до Ґьоте якийсь придворний, маючи на увазі Крістіана.

Август, що напивався так само, як і його мати, й безсоромно волочився за жінками.

Нелюба Оттилія, яку зі світських міркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат і письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти іспитів. Повертається до садової хижі й живе там місяцями; коли цариця схотіла його побачити: «Скажіть цариці, що я — не дикий звір».

«Здоров’я в мене радше свинцеве, ніж залізне».

Нікчемна, безплідна письменницька діяльність Вольфа.

Старече товариство у мансардних кімнатах. Вісімдесятирічна Оттилія, п’ятдесятирічний Вольф і давні знайомі.

Лише з таких крайнощів помічаєш, як безнадійно кожна людина втрачена в самій собі, й лише роздуми про решту людей і про закони, що панують у них і повсюди, можуть дати втіху. Який піддатливий зовні Вольф, як легко його на щось підбити, розвеселити, надихнути, змусити невтомно працювати — і який він внутрішньо скутий і застиглий.

Чому чукчі не полишають свій жахливий край, проти нинішніх їхніх умов і нинішніх їхніх бажань їм жилося б краще будь-де. Але вони не можуть; адже все, що можливе, стається; можливе тільки те, що стається…

8 січня . …Що в мене спільного з юдеями? У мене мало спільного навіть із самим собою, і я мав би нишком сидіти собі десь у куточку, задоволений тим, що маю змогу дихати.

Змалювання непоясненних почуттів. А.: «Відколи це сталося, вигляд жінок завдає мені болю, але це — не статеве збудження й не звичайна журба, мені просто боляче. Так було й тоді, коли я був упевнений у Лізль».

12 січня . Учора: любовні походеньки Оттилії, молоді англійці. Заручини Толстого, світлі враження ніжного, бурхливого, сповненого передчуттів молодика, що опановує себе. Ошатно вбраний, весь у темному й темно-синьому.

Дівчина в кав’ярні. Вузенька спідничка, біла, вільна, оздоблена шкірою шовкова блузка, відкрита шия, сірий капелюшок з тієї самої матерії, який ледве тримається на голові. Її повняве, усміхнене, осяяне життєвою снагою обличчя, привітні, щоправда, трохи манірні очі. Моє обличчя, коли я згадую про Ф., паленіє…

Можливості для мене, певна річ, є, але під яким каменем вони лежать?

Кинувся вперед, верхи на коні…

Безглуздість юності. Страх перед юністю, страх перед безглуздістю, перед безглуздим розквітом жорстокого життя…

19 січня . У конторі — страх упереміж із почуттям власної гідності. Загалом упевненіший. Дуже невдоволений «Перевтіленням». Закінчення нечитабельне. Недосконале все, ледве не до самої основи. Річ вийшла б куди кращою, якби мені не завадила тоді службова поїздка.

26 січня . …Щойно я просто-таки нагримав на матір за те, що вона позичила «Лиху безневинність» Еллі [42] Еллі (Ґабріела) — старша сестра Ф. Кафки; згадана книжка — роман Оскара Баумана. , якій я ще вчора хотів запропонувати книжку сам. «Не чіпай моїх книжок! Адже в мене більш нічого немає!» І кожнісіньке слово — зі справжньою люттю…

14 лютого . Якби я наклав на себе руки, в цьому нічиєї провини, поза всяким сумнівом, не було б, хай навіть безпосередньою причиною цього виявилося б, наприклад, ставлення до мене з боку Ф. Якось у напівсні я уявив собі сцену, що відбулася б, якби я, передбачаючи свою смерть, прийшов із прощальним листом до неї додому й, діставши гарбуза, поклав на стіл листа, вийшов на балкон, випручався від усіх, хто спробував би мене стримати, і, відпускаючи від поруччя спершу одну руку, потім другу, перескочив через поруччя. Але в листі стояло б, що, хоч я й кинувся з балкона через Ф., нічого суттєвого для мене не змінилося б, навіть якби мою руку й серце прийняли. Мені судилося кинутись униз, іншої ради я не бачу; Ф. випадково виявилась тією, на котрій підтвердилася моя приреченість, я не в змозі жити без неї і мушу кинутися вниз, але й жити з нею — і Ф. про це здогадується — я теж не в змозі. То чом би не зробити цього сьогодні вночі? Я вже уявляю собі, як увечері до батька й матері поприходять гості, як вони розводитимуть теревені про життя й створення умов для нього, — але я дотримуюся певних уявлень, я живу, всіма фібрами своєї істоти прив’язаний до життя, я цього не зроблю, я цілком холодний, мені сумно через те, що комірець сорочки стискає шию, я проклятий, я задихаюся в тумані.