Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

1. Нездатність самому зносити життя — не просто нездатність жити, зовсім навпаки, здається навіть неймовірним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власної особи, наскоків часу й віку, невиразних напливів бажання писати, безсоння, відчуття недалекого божевілля — ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, не здатний, — зауважу, звісно ж, я. Наші узи з Ф. додадуть моїй істоті сили впиратися.

2. Усе дає мені привід для роздумів. Кожен жарт у гумористичній газеті, спогади про Флобера й Ґрільпарцера, вигляд нічних сорочок на розстелених на ніч ліжках батька й матері, Максів шлюб. Учора сестра сказала: «Всі одружені (наші знайомі) щасливі, я цього не розумію». Її слова також змусили мене замислитись, я знову відчув страх.

3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, — це лише завдяки моїй самотності.

4. Я ненавиджу все, що не стосується літератури, мені нудно провадити розмови (навіть якщо вони стосуються літератури), нудно ходити в гості, незлагоди й радощі моїх родичів мені нудні до глибини душі. Розмови позбавляють усі мої думки важливості, серйозності, правдивості.

5. Страх перед поєднанням, злиттям. Потім я вже повік не буду сам.

6. Перед сестрами, надто колись, я часто бував не таким, як перед іншими людьми. Бестрашним, відвертим, сильним, несподіваним, одержимим — таким одержимим, яким бував тільки тоді, коли писав. Якби завдяки дружині я міг бути таким перед усіма людьми! Та чи не доведеться заплатити за це своєю творчістю? Тільки не це, тільки не це!

7. Якби я жив сам, то колись, либонь, справді відмовився б від служби. Одружений, я не зможу зробити цього повік…

Нічого, нічого, нічого. Слабкість, самознищення, з-під землі вихоплюються омахи пекельного вогню.

13 серпня . Можливо, всьому нарешті настав кінець, і вчорашній мій лист був останній. Це було б цілком справедливо. Хай там які страждання чекають на мене, хай там які страждання чекають на неї — їх не порівняти з тими спільними стражданнями, які судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде заміж, і це — єдина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелі, досить того, що ми цілий рік через це проплакали й промучилися. Вона має зрозуміти це з моїх останніх листів. Якщо ні, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опір її уявленню про наше спільне щастя, і не в змозі, якщо це залежить від мене, не здійснити того, що вона вважає за можливе.

Учора ввечері на Бельведері під зорями.

14 серпня . Сталося навпаки. Надійшли три листи. Останньому опиратися я вже не міг. Я кохаю її, наскільки здатний на це, але кохання задихається під брилами страху й самозвинувачень.

Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередковано я завдячую оповіданням їй. Але ж Ґеорґ гине через наречену.

Coitus як покара за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, — це для мене єдина можливість зносити шлюб. А для неї?

І все ж, незважаючи ні на що, якби ми, я й Ф., були цілком рівноправні, мали однакові перспективи й можливості, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав її долю, обертає це на мій неминучий, хоч і далеко не на такий уже й обтяжливий, обов’язок. Тут діє якийсь таємничий закон людських взаємин…

15 серпня . Муки в ліжку перед ранком. Бачив лиш одну раду — вистрибнути з вікна. Мати підійшла до ліжка й спитала, чи відіслав я листа й чи це той самий текст. Я відповів, що текст той самий, тільки ще різкіший. Вона сказала, що не розуміє мене. Я промовив, що вона, звісно, не розуміє мене й не тільки в цій справі. Згодом мати поцікавилася, чи напишу я дядькові Альфреду, він, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я спитав, чим же він заслужив. «Він телеграфував, писав, він добре до тебе ставиться». — «Все це тільки про людське око, — відповів я, — він мені зовсім чужий, анітрохи мене не розуміє, не знає, чого я хочу й що мені потрібно, у нас із ним немає нічого спільного». — «Виходить, тебе не розуміє ніхто, — кинула мати. — Я тобі, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усі ми бажаємо тобі лише зла». — «Звісно, всі ви мені чужі, між нами тільки кревна спорідненість, але вона ні в чому не виявляється. Ніякого зла ви мені, звичайно, не бажаєте».

Ці та декотрі інші спостереження за собою навели мене на думку, що внутрішня впевненість і рішучість, які поглиблюються, дають мені змогу, всупереч усьому, існувати у шлюбі, ба навіть вигідно користатися з нього, щоб реалізувати своє покликання. Щоправда, цього висновку я дійшов, певною мірою вже стоячи на підвіконні.