Дорогою до театру я почувався добре. Смакував своїм нутром, наче медом. Пив його одним довгим безперервним ковтком. А в театрі все минуло. То було, до речі, попереднього вечора, коли йшов «Орфей у пеклі» за участю Паленберґа. Постановка виявилася такою поганою, оплески й регіт довкола мене у стоячих місцях партеру такими гучними, що я не знайшов іншої ради, як після другої дії втекти й так примусити все змовкнути…
Завзяття, з яким читаю про Ґьоте (розмови з ним, студентські роки, години, проведені з Ґьоте; приїзд Ґьоте до Франкфурта), захоплює мене цілком і втримує від писанини…
5 лютого . Понеділок. Такий стомлений, що навіть не можу читати «Поезію і правду». Я твердий зовні, холодний всередині…
Вчора на мить знепритомність у кав’ярні «Сіті» при Льови. Схилився над газетою, щоб ніхто нічого не помітив.
Прекрасна постать Ґьоте на повен зріст. Воднораз враження огиди, коли дивишся на це досконале людське тіло, позаяк годі уявити собі, що можна досягти такої досконалості, яка видається, однак, усе ж таки штучною й випадковою. Рівна постава, опущені руки, тонка шия, підігнуте коліно.
Нетерпіння й смуток, спричинені моїм виснаженням, знаходять поживу особливо в тому, що перед очима в мене весь час перспектива майбутнього, наготована ними. Які вечори, прогулянки, який відчай у ліжку чи на канапі (7 лютого) ще чекають мене — жахливіші, ніж ті, що вже позаду!
Вчора на фабриці. Дівчата в нестерпно брудній мішкуватій одежі, з розтріпаними, як після сну, косами, з отупілим виразом на обличчі через безугавний гуркіт трансмісій та однієї-єдиної машини, що, хоч і автоматична, але раз по раз несподівано зупиняється; вони не люди, з ними не вітаються, перед ними, коли штовхнуть, не вибачаються; коли їх ставлять на якусь дрібну роботу, вони її виконують, а тоді одразу знов повертаються до машини, рухом голови їм показують, що треба робити, вони стоять у нижніх спідницях, підвладні найменшій силі, й навіть не мають змоги досить спокійно усвідомити цю силу, щоб поглядом чи поклоном її визнати й засягти в неї прихильності. Та щойно виповниться шоста година, вони вигуками сповіщають про це одна одну, скидають із шиї й голови хустини, зчищають пилюку однією щіткою, яка переходить з рук до рук по залі і яку вимагають нетерплячі, скидають через голову спідниці й вимивають, наскільки це їм удається, руки — зрештою, вони ж бо жінки, вони вміють, попри свою блідість і погані зуби, всміхатися, випростують заклякле тіло, їх уже не можна штовхати, розглядати чи не помічати, їм дають дорогу, притискаючись до брудних ящиків, скидають капелюха, коли вони кажуть «Доброго вечора!», і не знаєш, як бути, коли одна з них подає тобі пальто, що його ти саме зібрався вдягти.
2 березня . Хто підтвердить мені правдивість чи правдоподібність того, що тільки через своє літературне покликання я більш нічим не цікавлюся й тому такий безсердечний?
10 березня . Неділя. Він спокусив дівчину в невеличкому містечку в Ізерських горах, де жив ціле літо, щоб підтримати свої хворі легені. Не тямлячи себе, як це інколи буває з хворими на легені, він, після короткої спроби вмовити дівчину — то була донька його господаря, вона залюбки пішла прогулятися з ним увечері після роботи, — кинув її на березі річки в траву й, знепритомнілу від страху, взяв. Потім йому довелося пригорщами носити з річки воду й бризкати їй на обличчя, щоб тільки повернути її до життя. «Юльхен, Юльхен», — раз у раз проказував він, схилившись над дівчиною. Він ладен був узяти на себе будь-яку відповідальність за свій вчинок і все намагався пояснити собі, яке серйозне його становище. Він силкувався збагнути, як таке могло з ним трапитись. Ця проста дівчина, що лежала перед ним і знов уже дихала рівно й тільки від страху та сорому не розплющувала очей, його не обходила; він, великий, міцний чоловік, носаком черевика міг би відкинути її вбік. Вона була квола й непоказна; чи могло те, що з нею сталося, вже бодай завтра мати яке-небудь значення? Хіба не дійде такого висновку кожен, хто порівняє їх двох? Річка спокійно вилася поміж лугів та піль до гір удалині. Сонце світило вже тільки на схил протилежного берега. У чистому вечірньому небі пропливали останні хмари.
Нічого не виходить. Анічогісінько. Так я лише натворю собі привидів. Я був у захваті, хоч і не в дуже великому, тільки в одному місці: «Потім йому довелося…», а насамперед — коли дійшов до слова «бризкати». В описі краєвиду мені якусь мить здавалося, ніби я бачу щось правдиве…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу