Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Силою своїх творів Ґьоте, очевидно, стримує розвиток німецької мови. Коли проза за цей час незрідка й віддалялася від нього, то саме тепер вона з іще глибшою пристрастю все ж таки нарешті повернулася до нього, і навіть давні звороти, які в Ґьоте хоч і трапляються, проте загалом з ним не пов’язані, вона опанувала, щоб розкошувати вдосконаленим виглядом своєї безмежної залежності.

По-давньоюдейському мене звати Амшел, як і діда моєї матері з її боку; у материних спогадах він лишився дуже побожним і вченим чоловіком з довгою білою бородою; коли він помер, їй було шість років. Вона пам’ятає, як мусила триматися за пальці ніг покійника, благаючи прощення за всі неправедні вчинки, яких вона, можливо, припустилася щодо діда. Пригадує вона й численні дідові книжки, що ними були заставлені всі стіни. Він щодня купався в річці, навіть узимку, прорубуючи в кризі ополонку. Мати моєї матері рано померла від тифу. Після цієї смерті материна баба затужила, відмовлялася їсти, ні з ким не розмовляла, а якось, через рік після смерті дочки, пішла прогулятися й додому вже не повернулась, тіло її виловили з Ельби. Ще вченішим чоловіком, ніж дід, був материн прадід, його шанували однаково й християни, і юдеї; одного разу під час пожежі завдяки його набожності сталося диво — вогонь перескочив через будинок прадіда, пощадивши його, тоді як решта будинків довкола згоріли. Він мав четверо синів, один перейшов до християнства й став лікарем. Усі вони, крім материного діда, рано повмирали. А в діда був син — мати знала його як «пришелепкуватого дядька Натана» — й дочка, мати моєї матері.

Розігнатися до вікна і, розтрощивши рами й шибки, вибившись із сили, переступити через підвіконня.

29 грудня . Ось ті живі місця в Ґьоте. Сторінка 265: «Тому я потяг свого товариша до лісу».

Ґьоте, 307: «У ті години я не чув жодних інших розмов, крім як про медицину та природознавство, і моя уява перекинулась у зовсім іншу сферу»…

Завершити твір, навіть невеликий, важко не тому, що наші почуття на завершення вимагають запалу, якого наявний справжній зміст сам із себе не викреше, а радше тому, що навіть невеликий твір вимагає від автора самозадоволення й усамітнення в самому собі, вийти з якого в атмосферу звичайного дня, не маючи твердої рішучості й зовнішнього стимулу, важко, отож, перше ніж заокруглити твір і нишком відійти від нього, автор, гнаний неспокоєм, спочатку втікає, а тоді змушений збоку, просто-таки руками, які повинні не тільки працювати, а й за щось триматися, ліпити закінчення.

30 грудня . У моєму потягу до наслідування нема нічого акторського, йому бракує насамперед цілісності. Я зовсім не вмію наслідувати повною мірою щось грубе, підкреслено характерне, такі спроби ніколи мені не вдавалися, вони суперечать моїй природі. А ось до відтворення деталей того грубого у мене, навпаки, потяг рішучий, мені аж руки сверблять передавати, як дехто грається тростиною, як тримає руки, ворушить пальцями, і мені це легко вдається. Та саме ця легкість, ця спрага наслідувати віддаляє мене від актора, позаяк зворотний бік цієї легкості полягає в тому, що ніхто мого наслідування не помічає. Тільки моє власне визнання своєї вдоволеності або частіше невдоволеності засвідчує творчу вдачу. Але далеко за межі цього зовнішнього наслідування виходить внутрішнє, яке незрідка буває таке переконливе й сильне, що в душі бракне спромоги спостерігати й констатувати це наслідування, і я виявляю його аж у спогадах. Одначе тут наслідування таке досконале й так рішуче замінює мене самого, що на сцені воно — за умови, що його взагалі можна зробити зримим, — виявилося б нестерпним. Чогось більшого, ніж розуміння зовнішньої гри, від глядача сподіватися не можна. Якщо актор, котрий за п’єсою має набити іншого актора, розпалившись від надміру почуттів, заходиться бити його по-справжньому і той закричить від болю, то в глядачеві має прокинутися людина і він повинен утрутитись. Але те, що в такій формі трапляється зрідка, не в таких очевидних формах трапляється незліченне число разів. Суть поганого актора не в тому, що він наслідує невдало, а швидше в тому, що через брак освіти, досвіду й хисту він наслідує не ті зразки. Та найсуттєвіша його вада в тому, що він не дотримується меж гри й наслідує аж занадто. Актора спонукає до цього його невиразне уявлення про сценічні вимоги, і навіть якщо глядач гадає, що той чи той актор поганий, бо він тупцяє на місці, перебирає пальцями краї кишені, недоречно береться руками в боки, прислухається до суфлера, будь-що, нехай навіть обставини вже й змінилися, зберігає вбивчу поважність, то й цей актор, котрий на сцену ніби з неба впав, поганий тільки через те, що наслідує надто відверто, навіть якщо йому так лише здається.