Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

17 грудня. На наполегливе запитання, невже ніщо не перебуває у спокої, Зенон відповів: «Чому ж, випущена стріла перебуває у спокої».

Коли б французи за вдачею були німцями, як би тоді німці ними захоплювались!

Те, що я стільки відкидав і викреслював — а я робив так майже з усім, що взагалі писав у цьому році, — принаймні це також дуже заважає мені у творчості. Адже це — ціла гора, у п'ять разів більша від того, що я взагалі будь-коли написав, і вже самою своєю масою вона притягує до себе просто з-під пера все, що я пишу.

19 грудня . Почав працювати в конторі. Пополудні — в Макса [18] Брод Макс (1884—1968) — австрійський письменник і критик, близький товариш і виконавець духівниці Ф. Кафки. .

Трохи почитав щоденники Ґьоте. Далечінь уже огорнула супокоєм це життя, щоденники кидають на нього відблиски. Зрозумілість усіх подій навіює на них таємничість, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаємо просторі газони, заспокоює око й воднораз сповнює нас неймовірною шанобою.

Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра.

20 грудня . Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґьоте (що майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, оскільки справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше, що стан мій — не найгірший. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суде невидимий, настань же!»…

27 грудня . Мені вже несила написати бодай одне речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокійно відвернутися, не маючи сумніву, що це слово ти цілком наповнив собою…

28 грудня . Коли я кілька годин поводжуся по-людському, як оце сьогодні з Максом, а потім у Баума [19] Баум Оскар (1883—1940) — австрійський письменник, один із близьких друзів Ф. Кафки. , то перед сном мене вже розпирає пиха.

12 січня. …Шіллер, намальований 1804 року Шадовим у Берліні, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя міцніше, ніж за цей ніс, не можна. Кінчик носа трохи загнутий униз — наслідок звички за роботою посмикувати за нього. Привітний чоловік із трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого діда.

14 січня . Роман Берадта [20] Берадт Мартін (1881—1949) — один із працівників берлінського тижневика «Action». «Подружжя». Багато поганого юдейського. Якісь несподівані, дивні й одноманітні появи автора, наприклад, усі довкола веселі, а один серед них не веселиться. Або: і ось приходить такий собі пан Штерн (про якого ми вже знаємо все з його романними таємницями). Щось таке є й у Гамсуна, але там це не менш природне, ніж сучки на дереві, а тут ним крапають на дію, як ото модними ліками на цукор… Увагу ні з сього ні з того привертають якісь дивні звороти, як-ось: він завдавав собі клопоту її косами, все завдавав і завдавав собі клопоту… Окремі постаті, хоч і не осяяні новим світлом, виписані добре, так добре, що місцями не заважають навіть ґанджі. Другорядні персонажі переважно безнадійні.

19 січня . Позаяк я, схоже, вкрай виснажений — останній рік я бував бадьорий не довше, ніж п’ять хвилин, — мені щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому ані найменшої надії, починати все від самого початку малою дитиною. Зовні мені буде при цьому легше, ніж у дитинстві. Бо в ті часи я ледве-ледве, з невиразним усвідомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моїм життям, яке я міг би притиснути до грудей і яке підхопило б мене з місця. А з якими муками (щоправда, з нинішніми їх годі й порівнювати) я починав! Яким холодом цілими днями віяло на мене з написаного! Небезпека була така велика й давала мені так рідко перепочинок, що того холоду я зовсім не відчував, хоч моє лихо через це загалом ставало, звісно, не багато меншим.

Якось я замислив був роман, де ворогували між собою двоє братів; один із них виїхав до Америки, а другий залишився у в’язниці в Європі. Я почав з того, що тільки час від часу записував по кілька рядків, бо це мене відразу стомлювало. Одного разу в неділю пополудні, коли ми були в гостях у діда з бабою і наїлися там, як завжди, дуже м'якого хліба з маслом, я теж почав писати щось про ту в’язницю. Можливо, звичайно, я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертині аркуш паперу, постукуючи олівцем і роззираючись навсібіч в освітленому колі під лампою, хотів викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват від мене. У кількох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також співчутливе слово про брата, який там лишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить мені здалося, що мій опис нічого не вартий, бо до того дня я ніколи не звертав особливої уваги на такі почуття, коли сидів за круглим столом у знайомій кімнаті серед родичів, до яких звик (я був такий несміливий, що коли опинявся десь у звичному місці, то вже відчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий і оцей нинішній спокій покликаний спонукати мене на щось велике. Дядько, який любив покепкувати з людей, нарешті взяв у мене аркуша, що його я не дуже міцно й тримав, кинув на нього короткий погляд і повернув назад, навіть не всміхнувшись, тільки промовив до решти гостей за столом, які стежили за ним очима: «Звичайнісінька писанина». А мені не сказав жодного слова. Я, щоправда, лишився сидіти, так само схилившись над своїм, виходить, непотрібним папірцем, але з товариства мене прогнали тоді справді-таки одним штурханом, дядьків присуд відгукнувся в моїй душі вже майже справжнім значенням, у самих сімейних почуттях мені відкрився холодний простір нашого світу, і я мав зігріти його вогнем, який тільки збирався шукати.