Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Ніч комети, 17—18 травня . Був із Бляєм, його дружиною й дитиною, часом дослухався до себе, немовби зсередини, як ото до нявкання кошеняти, мимохідь, але все ж таки.

Скільки днів знов німо пропливло повз мене; сьогодні 28 травня. Хіба я не маю навіть рішучості щодня братися за ручку, за цей дерев’яний цурпалок! Мені вже здається, що рішучості я таки не маю. Я сідаю за весла, катаюся верхи на коні, плаваю, лежу на сонці. Литкам це на користь, стегнам теж не вадить, черево ще сяк-так, але ось груди вже геть нікудишні, а як закину назад голову…

Неділя, 19 червня 1910 р. Поспав, прокинувсь, поспав, прокинувсь. Нікчемне життя…

Я часто міркую про це і щоразу доходжу висновку, що моє виховання багато в чому завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, принаймні всі вони стоять тут, поруч, і, як на давніх групових портретах, не знають, як бути одне з одним, опустити очі їм цієї миті не спадає на думку, а всміхнутись вони не важаться, бо застигли в чеканні. Тут мої батько й мати, дехто з рідні, з учителів, одна цілком певна кухарка, кілька дівчат із танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кілька письменників, учитель плавання, білетер, шкільний інспектор, далі — люди, які лише один раз траплялися мені на вулиці, і ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такі, про яких я вже ніколи й не згадаю, і нарешті такі, на уроки яких я, чимось тоді захопившись, узагалі не звернув уваги; одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двічі. І до всіх їх я звертаюся з докором і в такий спосіб знайомлю їх одне з одним, але ніяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справді доволі, і, позаяк більшість моїх заперечень відкинуто, мені не лишається нічого іншого, як долучити й ці заперечення до моїх докорів і заявити, що, крім виховання, й ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.

Може, хтось гадає собі, що мене виховували десь у глухомані? Ні, мене виховували в місті, у самісінькому його центрі. Не серед розвалин, скажімо, не в горах і не на озері. Мої батько-мати і їхня рідня досі були пригнічені тягарем мого докору, аж посіріли, та ось вони легенько відтручують його вбік і вже всміхаються, бо я забрав від них свої руки, приклав їх собі до чола та й думаю: от коли я був маленьким мешканцем руїн, що прислухається до крику гайвороння, опинившись у тіні від них, спочиваючи в прохолодному місячному сяйві, — хай навіть на початку я трохи й слабував би під тягарем своїх чеснот, які буйно, мов бур’яни, розрослися б у мені, обпалені сонцем, що зусібіч світило б крізь руїни на моє плющеве лігво…

27 листопада. Бернгард Келерман читав уголос. «Дещо з неопублікованого з-під мого пера» — так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоч дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили й так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері посунув цілий гурт. Келерман злякався. «Зараз уже кінець», — просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися ріденькі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один лишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися йти, то тільки рота роззявив. Нарешті, дослухавшись чиєїсь поради, промовив: «Я хотів би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробімо перерву на п'ять хвилин». Дехто ще зостався, і він прочитав казку, в якій були місця, коли хотілось кинутися стрімголов через залу просто по людських головах за двері.

15 грудня. Своїм висновкам щодо мого нинішнього стану, що триває ось уже майже рік, я просто не вірю, для цього мій стан надто серйозний. Я ж бо навіть не певен, чи можу стверджувати, що цей стан не новий. Принаймні я гадаю собі так: стан цей новий, щось подібне зі мною вже бувало, але такого — ще ніколи. Я ж немовби з каменя, немовби надгробок сам собі, нема жодної шпарини для сумніву чи віри, для кохання чи відрази, для мужності чи страху перед чимось окремішнім чи загальним, живе тільки квола надія, не виразніша, ніж написи на надгробках. Майже жодне слово, яке я пишу, не пасує до сусіднього, я чую, як приголосні зі скреготом труться одна об одну, а голосні підтягують, наче виставлені напоказ негри. Сумніви колом обступають кожне слово, і я бачу їх ще раніше, ніж саме слово, — та що я кажу! — слова я взагалі не бачу, я його вигадую. Але це була б іще не найбільша біда, коли б я міг вигадувати слова, які відносили б трупний запах куди-небудь убік, щоб ним не віяло просто в обличчя мені й читачеві. Коли я сідаю до письмового столу, то на душі не ліпше, ніж тому чоловікові на Place de l’Орега, що падає серед потоку людей та карет і ламає собі обидві ноги. Всі карети, попри свій гуркіт, німо мчать з усіх боків у всі боки, але кращий лад, ніж той, на який спромігся б поліціянт, дає біль того чоловіка, біль, що закриває йому очі й спустошує майдан та вулиці, не повертаючи екіпажів назад. Таке бурхливе життя завдає чоловікові болю, він-бо стає на заваді руху, але й порожнеча — не менше зло, адже вона дає волю його власному болю.