Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Так завершується дотеперішнє моє життя з тобою, і такі перспективи на майбутнє воно з собою несе.

Ознайомившись з обґрунтуванням мого страху перед тобою, ти можеш відповісти: «Ти стверджуєш, нібито я полегшую собі життя, пояснюючи своє ставлення до тебе просто твоєю провиною; я, однак, вважаю, що ти, попри всі свої демонстративні зусилля, не лише не завдаєш собі більшого клопоту з’ясувати істину, а й не хочеш робити цього взагалі. Спершу ти також заперечуєш будь-яку власну провину й відповідальність, і в цьому сенсі ми поводимось однаково. Та коли потім я відверто, як і думаю, складаю всю провину на тебе, ти намагаєшся бути «надрозважливим» і «надщиросердим» водночас і теж знімаєш із мене будь-яку провину. Звичайно, це останнє тобі вдається лише про людське око (більшого тобі ж бо й не треба), і поміж рядків, попри всі «загальні фрази» про суть, і натуру, й суперечності, й безпорадність, прозирає звинувачення в тому, нібито першим виступив з нападками я, тоді як усе, що робив ти, було всього-на-всього самозахистом. Отож ти міг би багато чого досягти вже самою своєю нещирістю, адже ти довів три речі: по-перше, що ти не винен, по-друге, що винен я, по-третє, що ти просто з великодушності не лише ладний мені пробачити, але й — а це й більше, і менше — довести, навіть і сам повірити, буцімто я, всупереч істині, також не винен. Цим ти вже тепер міг би вдовольнитись, але ж ні, тобі й цього мало. Річ у тім, що ти забрав собі в голову бажання жити лише й тільки моїм коштом. Я визнаю, між нами точиться битва, але битви бувають двох видів: є битва лицарська, коли силою міряються двоє самостійних супротивників, кожен б’ється сам за себе, програє за себе, виграє за себе. І є битва паразита, який не лише жалить, а й, щоб підтримувати в собі життєву силу, одразу висмоктує кров. Це — справжній професійний вояк, такий, як ти. Ти не пристосований до життя, але, щоб влаштуватися у ньому зручно, безтурботно й без докорів самому собі, намагаєшся довести, нібито всю життєздатність у тебе відібрав і сховав до своєї кишені я. Що тобі тепер до того, що ти нежиттєздатний, адже відповідальність за це падає на мене, а ти спокійнісінько лягаєш собі й даєш мені тягти тебе — фізично й духовно — через життя. Приклад: коли нещодавно ти хотів одружитись, ти водночас — адже ти сам зізнаєшся в цьому листі — й не хотів одружуватись, але при цьому хотів, не бажаючи марнувати власних зусиль, щоб не одружуватись допоміг тобі я, заборонивши робити це через «ганьбу», яку той твій шлюб, мовляв, накликав би на мене. Але робити це мені й на думку не спало. По-перше, я не хотів у цьому випадку, як і завжди, «ставати на заваді твоєму щастю», а по-друге, не хочу почути коли-небудь такий самий докір від власної дитини. Та хіба мені хоч трохи допомогло те, що я, пересиливши себе, дав тобі самому, вирішувати — одружуватися, чи ні? Анітрохи. Моє неґативне ставлення до твого наміру на перешкоді тобі не стало б, навпаки, воно вже саме собою лише підхльоснуло б тебе одружитися на тій дівчині, бо так «спроба втекти», як ти любиш висловлюватись, була б утілена повною мірою. А своїм дозволом на одруження я б не уник твоїх докорів, адже ти однаково намагаєшся довести, нібито в тому, що ти не одружився, в будь-якому разі винен я. Проте загалом у цьому випадку, та й у решті випадків також, ти довів мені лише те, що всі мої докори були справедливі й що з-поміж них бракувало тільки одного, особливо справедливого, а саме: докору за нещирість, за облесливість, за паразитизм. Якщо я не дуже помиляюся, ти паразитуєш на мені й самим цим листом».

На це я відповім, що, насамперед, цей закид, який почасти можна обернути й проти тебе, йде не від тебе, а саме від мене. Адже ти навіть недовіряєш людям менше, ніж я недовіряю сам собі, а мою недовіру виховав ти. Не заперечую, цей закид, який уже сам собою додає чогось нового до характеристики наших з тобою взаємин, певною мірою не безпідставний. Насправді речі не можуть бути пов’язані між собою так логічно, як докази в моєму листі, життя — штука складніша, ніж звичайна головоломка. Але з поправками, що випливають з цього закиду, — поправками, які я не можу й не хочу вносити кожну окрему, — в моєму листі, гадаю, все ж досягнуто чогось такого близького до істини, що воно може обох нас трохи заспокоїти й полегшити нам життя і смерть.

Листопад, 1919

Франц

(Переклав Олекса Логвиненко)

Любий Максе, ось моя остання воля: все, що виявиться в моїй спадщині (тобто у книжкових шафах, у білизняній шафі, в письмових столах вдома й у конторі, або, може, якось випадково опинилося десь інде й трапиться тобі на очі) — щоденники, рукописи, листи (мої й чужі), малюнки тощо, — спалити все без винятку й не читаючи, як і все мною написане й намальоване, що маєш ти чи будь-хто, до кого ти можеш звернутися з проханням від мого імені. Якщо хто-небудь відмовиться віддати тобі листи, нехай принаймні пообіцяє спалити їх сам.