Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

19 лютого . Коли я сьогодні надався встати з ліжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторі, а на іншій моїй роботі. Невинна участь контори полягає лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокійно жив би задля своєї роботи й не марнував би там щодня оцих шість годин, які надто нестерпні мені в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена задумами, — такі нестерпні, що ви собі й не уявляєте. Зрештою, це, я розумію, — лише балаканина, винен я сам, а в конторі переді мною висувають лише щонайпростіші й найсправедливіше вимоги. Але для мене це — жахливе подвійне життя, вихід з якого, мабуть, тільки один — божевілля. Я пишу це при ясному вранішньому світлі й запевне не писав би, якби то не була така щира правда і якби не любив вас, як син.

А втім, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, і перше, що я там почую, будуть слова про те, що ви хочете позбавити від мене наш відділ.

19 лютого . Особливість мого натхнення, з яким я, найщасливіший і найнещасніший, тепер, о другій ночі, лягаю спати (може, воно, якщо тільки мене не доконає думка про це, й лишиться, адже воно вище, ніж будь-коли досі), полягає в тому, що я вмію все, а не тільки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, пишу яке-небудь речення, скажімо: «Він визирнув з вікна», — то воно вже досконале…

28 березня . Художник П.-Карлін, його дружина, два широкі, великі передні верхні зуби надають масивному й досить пласкому обличчю загостреного вигляду; пані Ґофрат Б., композиторова мати, міцний кістяк якої від старості випирає так, що вона схожа на чоловіка, принаймні коли сидить.

Відсутні учні завдають д-рові Штайнеру [21] Штайнер Рудольф (1861—1925) — німецький теософ. дуже багато клопоту. Коли він виступає, довколо нього так і товпляться покійники. Жадоба до знань? А чи вони, власне, їм потрібні? Очевидно, таки потрібні. Спить дві години. Відколи йому якось відімкнули електричне освітлення, завжди носить із собою свічку. Був дуже близький до Христа. Поставив у Мюнхені свою п’єсу (можна вивчати її цілий рік, однаково нічого не зрозумієш), костюми намалював сам, музику написав сам. Повчав якогось хіміка. Льови Сімон, торговець милом у Парижі, Quai Moncey, діставав від нього чудові ділові поради. Перекладав його твори французькою мовою. З цього приводу пані Ґофрат занотувала до свого записника: «Як пізнати найвищі світи? У С. Льови в Парижі».

У Віденській ложі є один теософ, здоровенний шістдесятип’ятирічний чолов’яга, колись непросипущий п’яниця з величезною головою, який постійно вірить і постійно сумнівається. Про нього розповідають веселу історію: колись, під час одного конгресу в Будапешті, місячної ночі за вечерею на Блоксберзі до товариства несподівано вийшов д-р Штайнер, і той теософ з переляку сховався з кухлем за пивною бочкою (хоч д-р Штайнер за таке й не розгнівався б).

Може, він і не найбільший із сучасних дослідників духу, та лише на нього покладено завдання об’єднати теософію з наукою. Тим-то він і знає все. Якось до його рідного села прийшов один ботанік, великий знавець окультних наук. Він його й просвітив… Те, що я знайду д-ра Штайнера, одна жінка витлумачила мені як початок ретроспективної пам’яті. Лікар тої жінки, коли в неї виявилися симптоми інфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засіб, прописав його, і відразу її вилікував. Одна француженка, прощаючись із ним, сказала: «Au revoir». Він помахав рукою в неї за спиною. Через два місяці вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхені. Один мюнхенський лікар зцілює фарбами, що їх призначає д-р Штайнер. Він посилає також хворих до пінакотеки, прописуючи їм зосереджено стояти по півгодини чи й довше перед тою чи тою картиною.

Загибель Атлантиди, загибель Лемурії, а тепер іще — загибель через егоїзм… Ми живемо у вирішальний час. Дослід д-ра Штайнера вдасться, якщо тільки не візьмуть гору Духи зла… Він харчується двома літрами мигдалевого молока й фруктами, що ростуть високо в горах… Зі своїми відсутніми учнями він спілкується за допомогою уявних образів, які їм посилає, але, створивши їх, далі про них уже не дбає. Та вони швидко зношуються, і йому доводиться відтворювати їх заново.

Пані Ф.: «у мене погана пам’ять».

Д-р Шт.: «Не їжте яєць».

Мій візит до д-ра Штайнера…

Я вихоплююся наперед зі своєю заздалегідь приготованою промовою:

«Я відчуваю, що велика частина мого єства прагне до теософії, та водночас мене сковує перед нею неймовірний страх. Я боюся, що вона викличе в мені нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинішнього мого нещастя — це суціль сум’яття. Воно викликане ось чим: моє щастя, мої здібності й будь-яка можливість приносити користь здавна пов’язані з літературою. І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станів ясновидіння; я щоразу цілком перебував у полоні фантазії, але щоразу й сам сповнював таку фантазію, відчуваючи себе не лише на межі власних можливостей, а й на межі людських можливостей узагалі. Одначе спокійного натхнення, досить властивого, либонь, ясновидцеві, у такому стані в мене все ж не було, як не було його, по суті, взагалі. Я висновую це з того, що найкращі свої роботи я написав не в такому стані. Але літературі я не можу віддатися до решти, як це має бути, не можу з різних причин. З огляду на мої родинні обставини, я не міг би прожити з літератури вже через те, що мої роботи народжуються дуже повільно й мають особливий характер; крім того, моє здоров’я і вдача не дають мені жити, покладаючись на — у кращому разі — непевні заробітки. Тому я пішов на службу в товариство соціального страхування. Але тепер ці дві професії ніяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливі одразу всі троє. Найменше щастя в одній із них для мене обертається великим нещастям у другій. Якщо звечора я написав що-небудь пристойне, то другого дня в конторі весь палаю, і все падає мені з рук. Ці митарства стають чимдалі нестерпнішими. У конторі мене вистачає для виконання моїх зовнішніх обов’язків, але внутрішніх я не виконую, а кожен невиконаний внутрішній обов’язок обертається нещастям, яке потім мене вже не полишає. І до цих двох поривань, які ніколи не примиряться, я маю додати ще й третє — теософію? Чи не заважатиме вона першим і чи не заважатимуть перші дві і їй? Чи зможу я, уже й тепер такий нещасний, довести всіх трьох до кінця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо відчуваю, що коли ви вважаєте мене на це здатним, то я справді зможу взяти все на себе».