Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Був мокрий, дощовий і вітряний ранок, коли K., кленучи день, що чекав на нього попереду, вже о сьомій годині прийшов до свого кабінету, аби бодай трохи попрацювати, перше ніж супроводити гостя. К. був дуже змучений, півночі він студіював італійську граматику, готуючись до зустрічі, і тому підвіконня, на яке він останнім часом не раз полюбляв сідати, вабило його куди дужче, ніж письмовий стіл. K., проте, поборов себе й сів до роботи. На жаль, саме тієї миті зайшов служник і доповів, що пан директор послав його подивитись, чи нема ще пана прокуриста; якщо ж він тут, то нехай виявить люб’язність і зайде до приймальні, той пан з Італії вже тут.

— Зараз іду, — мовив K., запхнув до кишені словничка, взяв під пахву альбом міських пам’яток старовини, який приготував для іноземця, і пішов через кабінет заступника до директорської кімнати. К. тішився, що так рано прийшов до банку і був ладен миттю стати в пригоді, чого, власне, по-справжньому ніхто й не сподівався. Кабінет заступника був ще, звичайно, безлюдний, мов серед темної ночі, певне, служник і заступника мав покликати до приймальні, але нікого не застав у кабінеті. Коли К. зайшов до приймальні, назустріч йому з глибоких фотелів підвелося двійко чоловіків. Директор приязно засміявся, вочевидь зрадівши, що К. прийшов, одразу представив їх один одному, італієць міцно потис К. руку і, сміючись, назвав когось раннім жайворонком. К. не зрозумів до ладу, кого саме він мав на увазі, крім того, в мові італійця трапилось дивне слово, значення якого К. згадав тільки згодом. К. відповів якимсь гладеньким реченням, яке італієць вислухав теж зі сміхом, раз по раз швидким нервовим рухом погладжуючи свою пишну шпакувату бороду. Борода була вочевидь напахчена, породжуючи спокусу підійти та понюхати її. Коли всі посідали і почалась легенька вступна розмова, К. із тривогою став помічати, що розуміє тільки окремі фрагменти. Коли італієць говорив зовсім спокійно, К. розумів майже все, але така некваплива мова була рідкісним винятком, здебільшого слова рвалися іноземцеві з рота і він похитував головою, наче тішачись. Розмовляючи так швидко, італієць неодмінно збивався на якийсь діалект, що для К. узагалі не мав нічого італійського, зате директор не тільки розумів той діалект, а навіть розмовляв ним, хоч, власне, К. міг би передбачити це, італієць був родом з Південної Італії, де й директор прожив кілька років. Хай там як, К. пересвідчився, що йому незмога поспілкуватись як слід з італійцем, він його кепсько розумів навіть тоді, коли той розмовляв французькою, до того ж борода приховувала рухи губ, які, певне, допомагали б розумінню. К. подумав, що попереду його чекає чимало прикрощів, а тим часом уже навіть не намагався зрозуміти італійця — в присутності директора, що так легко розумів його, це були б марні зусилля — і обмежився тим, що похмуро спостерігав, як той глибоко, але невимушено сидить у фотелі, раз по раз аж підстрибує в своєму коротенькому сюртуку і вряди-годи здіймає руки вгору й силкується зобразити те, чого К. не спромагався зрозуміти, хоч не спускав очей з тих задертих рук. К. не робив, власне, нічого і тільки машинально поводив очима, стежачи за розмовою, тож зрештою йому далась узнаки втома і він, на щастя, вчасно, зловив себе на тому, що через не уважливість підвівся, обернувся і хотів вийти з кімнати. Нарешті італієць подивився на годинник і підскочив. Розпрощавшись із директором, він напався за K., і то так завзято, що той мусив відсунути свого фотеля, аби мати змогу поворухнутись. Директор, що, звичайно, з погляду К. здогадався, в яку той халепу вскочив із такою італійською мовою, втрутився до розмови, і то так мудро й тактовно, що здавалося, ніби він дає лише невеличкі поради, тоді як насправді він стисло переказував К. усе, що спадало на невтомний язик італійця. К. дізнався від нього, що італієць ще має залагодити кілька справ, що в нього загалом обмаль часу, що він аж ніяк не збирається поспіхом оббігати всі пам’ятки, що він радше, — зрештою, якщо погодиться K., тут усе вирішує він, — думає оглянути тільки собор, проте якнайдокладніше. Його незмірно тішить, що за проводиря йому буде такий обізнаний і люб’язний чоловік, — тут італієць, звісно, говорив про K., а той тим часом зовсім не слухав італійця і лише швидко вбирав слова директора, — і він просить K., якщо той час йому підходить, зустрітися через дві години, десь о десятій годині ранку в соборі. Він навіть сподівається, що йому пощастить неодмінно бути в соборі на ту годину. К. відповів щось доречне, італієць потис руку спершу директорові, потім K., потім знову директорові й пішов, наполовину обернувшись до К. та директора, що проводжали його, і ні на мить не уриваючи розмови, до дверей. К. ще якийсь час побув у директора, йому сьогодні, здається, дуже дошкуляла хвороба. Директор гадав, ніби перед К. треба вибачитись, і сповістив, — а їхні взаємини були досить близькі, — що спершу сам намірявся піти з італійцем, а потім — причини він не назвав — надумав краще послати К. Якщо К. спершу не одразу розуміє італійця, то нехай не бентежиться, розуміння з’явиться дуже швидко, а якщо навіть він узагалі нічого не розумітиме, то й це не біда, бо тому італійцеві, зрештою, байдуже, розуміють його чи ні. А втім, К. знає італійську напрочуд добре і, звичайно, на місці вже зорієнтується. Після цього К. відпустили. Час, який залишався до зустрічі, він витратив на виписування зі словника рідковживаних слів, потрібних для опису собору. То була вкрай марудна робота, служник тим часом приніс пошту, заходили службовці з різними запитаннями, але, побачивши К. за роботою, зупинялися біля дверей і вже нікуди не йшли, поки К. не вислухає їх; заступник директора не проминав жодної нагоди заважати К., часто заходив до кабінету, брав до рук словника і знічев’я гортав його, а коли двері відчинялися, в сутіні передпокою видніли навіть клієнти, що нерішуче вклонялися: вони намагались привернути до себе увагу, проте не мали певності, що їх бачать, — те все оберталось навколо K., мов планети круг Сонця, а він сам добирав і складав докупи потрібні слова, потім знаходив їх у словнику, виписував, вправлявся в їхній вимові і нарешті намагався вивчити напам’ять. Але, здасться, його давня незрадлива пам’ять полишила його, іноді він так лютився на італійця, який завдав йому стільки клопоту, що жбурляв словника поміж паперів, твердо наміряючись не готуватися далі, потім, проте, міркував, що не мовчки ж він ходитиме з італійцем по собору серед мистецьких пам’яток, і з іще дужчою люттю знову діставав словника.