Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Блок тут? — запитав він. Це запитання наче вдарило Блока, що вже трохи підступив до адвоката, спершу в груди, а потім у плечі, він заточився, а тоді, низько схилившись, заціпенів і мовив:

— До ваших послуг.

— Чого ти хочеш? — запитав адвокат. — Ти тут непроханий.

— Хіба мене не кликали? — озвався Блок, запитуючи більше себе, ніж адвоката, підняв руки, немов боронячись, і був уже ладен пуститись навтьоки.

— Тебе кликали, — мовив адвокат, — але ти однаково непроханий. — А після паузи додав: — Ти тут завжди непроханий. — Відколи адвокат заговорив, Блок уже не дививсь на ліжко, а втупився очима в куток і тільки слухав, вигляд промовця, здавалося, засліплює його і йому несила підняти очі. Але навіть слухати було важко, бо адвокат говорив до і стіни, і то дуже тихо та швидко.

— Ви хочете, щоб я пішов? — запитав Блок.

— Оскільки ти вже тут, — зласкавився адвокат, — залишайся! — Здавалося, неначе адвокат не задовольнив бажання Блока, а погрожує йому, скажімо, різками, бо тепер Блок тремтів усім тілом. — Учора, — провадив далі адвокат, — я був у третього судді, свого приятеля, і мало-помалу спрямував розмову на тебе. Хочеш почути, що він сказав?

— Благаю вас! — попросив Блок, та що адвокат не відповів, знову повторив своє прохання й зігнувся, мов наміряючись стати навколішки. Тут не витримав К.

— Що ти робиш? — закричав він. Лені намагалась не дати йому крикнути, і К. схопив її другу руку. Руки Лені були в його долонях, і хоч не кохання спонукало К. цупко тримати їх, Лені часто зітхала й намагалася вивільнитись. А Блока за крик К. покарали, бо адвокат запитав його:

— Хто твій адвокат?

— Ви.

— А крім мене? — запитав адвокат.

— Крім вас, нікого, — відповів Блок.

— Тоді нікого більше й не слухай, — дорікнув йому адвокат. Блок цілковито схвалив ці слова, бо міряв К. лихим поглядом і енергійно трусив головою в його бік. Якби ті жести перекласти словом, пролунала б брутальна лайка. І це з такими людьми К. намірявся приязно поговорити про свою справу!

— Я більше тобі не заважатиму, — пообіцяв K., відхилившись на бильце. — Ставай навколішки або плазуй на чотирьох, — роби собі що завгодно. — Але Блок мав іще гідність, принаймні супроти K., бо, вимахуючи кулаками, підступив до нього й закричав так голосно, як тільки міг наважитись під носом у адвоката:

— Не смійте так розмовляти зі мною, так не можна. Навіщо ви ображаєте мене? І то тут, перед паном адвокатом, де нас обох, і вас, і мене, терплять лише з милосердя. Ви нічим не кращі від мене, бо теж звинувачені й маєте свій процес. А якщо ви, незважаючи на це ще й пан, то я такий самий, а то навіть ще більший пан. І хочу, щоб і до мене звертались мов до пана, так само як і до вас. Але якщо, на вашу думку, ви привілейовані, бо вам можна спокійно сидіти тут і слухати, тоді як я, як ви щойно висловились, плазую на чотирьох, то я нагадаю вам давній судовий афоризм: для підозрюваного рух завжди кращий, ніж спокій, бо той, хто рухається, може, навіть не знаючи цього, опинитись на шальці терезів, де й зважать його гріхи.

Незмигними очима К. тільки вражено дививсь на того збитого з пантелику чоловіка. Які зміни відбулися тут із ним протягом цих останніх годин! Невже це процес отак жбурляє його на всі боки й не дає роздивитись, де друг, а де ворог? Невже він не бачить, що адвокат зумисне принижує його, і цього разу тільки на те, щоб похизуватись перед К. своєю владою і таким чином, можливо, впокорити і K.? Але якщо Блок неспроможний цього добачити або так боїться адвоката, що ніяка правда йому не зарадить, як він усе-таки спромагається бути чи то таким хитрим, чи то сміливим, що дурить адвоката й не каже йому, що має, крім нього, ще й інших адвокатів? І як він наважується нападатись на K., коли той може виказати його таємницю? Але він наважився навіть на більше, бо підійшов до адвокатового ліжка й навіть там став нарікати на K.:

— Пане адвокате, ви чули, як цей чоловік говорив зі мною? Його процес ще тільки народився, а він уже береться повчати мене, чоловіка, чий процес триває п’ять років. Він навіть лаяв мене. Нічого не знає та ще й лає мене, бо я, скільки вистачало мені сили, докладно простудіював, чого вимагають пристойність, обов’язок і традиції правосуддя.

— Не зважай ні на кого, — порадив йому адвокат, — і роби те, що тобі видається слушним.

— Авжеж, — погодився Блок, немов набираючись духу і, притьмом зиркнувши вбік, упав навколішки біля самого ліжка. — Мій адвокате, я вже на колінах, — повідомив він. Але адвокат мовчав. Блок обережно погладив рукою перину. Серед тиші, яка запанувала тепер, озвалася Лені, нарешті випручавшись від K.: