Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Йосифе K.! — гукнув голос.

К. зупинився і втупився очима в підлогу перед собою. Він поки що вільний, ще може піти далі і вийти крізь троє невеличких темних дерев’яних дверей неподалік від нього. Це просто означатиме, що він не розчув того вигуку або розчув, та вирішив не звертати уваги. А якщо він обернеться, тоді його затримають, тоді він признається, що добре зрозумів той вигук, що тут справді зверталися до нього і що він ладен скоритися. Якби священик гукнув іще раз, К. напевне, пішов би далі, та оскільки, поки К. мов прикипів до підлоги, всюди панувала тиша, він таки повернув трохи голову, йому кортіло подивитися, що тепер робить священик. Той, як і перше, спокійно стояв на кафедрі, проте можна було виразно побачити, що він киває К. головою. Якщо К. тепер не обернеться повністю, це буде лише звичайнісінька дитяча гра в піжмурки. Він справді обернувся, і священик, киваючи пальцем, став підкликати його ближче. Оскільки тепер уже все могло відбуватися відкрито, К. — з цікавості і щоб швидше залагодити справу — швидким сягнистим кроком підбіг до кафедри. Біля першої лави він зупинився, проте священикові відстань видалась завеликою, він випростав руку і, опустивши вниз вказівного пальця, показав на місце біля самої кафедри. К. став на те місце, але там йому доводилось високо задирати голову, аби ще бачити священика.

— Ти Йосиф K., — ствердив священик і невідомо навіщо підняв одну руку з балюстради.

— Так, — відповів K., замислившись над тим, як часто рівніше називали його ім’я, що з певного часу стало немов тягарем для нього, його ім’я знають тепер навіть люди, котрих він бачить уперше, — а як воно добре, коли ти спершу представишся, а вже потім тебе називають на ім’я!

— Ти звинувачений, — незвичайно тихо проказав священик.

— Атож, — підтвердив K., — мені казали про це.

— Тоді ти той, кого я шукаю, — провадив далі священик. — Я тюремний капелан.

— Он воно що, — зітхнув К.

— Я погукав тебе сюди, щоб поговорити з тобою.

— Я цього не знав, — здивувався К. — Я прийшов сюди показати собор одному італійцеві.

— Облиш марноту, — звелів священик. — Що в тебе у руці? Молитовник?

— Ні, — відповів K., — альбом міських пам’яток.

— Випусти його з рук, — наказав священик. К. так віджбурнув альбома, що він розкрився і проїхав трохи підлогою на розгорнутих сторінках.

— Ти знаєш, що твій процес обертається кепським боком? — запитав священик.

— Мені теж так здається, — кивнув К. — Я докладав усіх зусиль, але без успіху. А втім, я навіть іще не написав вступної заяви.

— Як ти собі уявляєш кінець? — запитував далі священик.

— Давніше я гадав, що все скінчиться добром, а тепер інколи й сам сумніваюсь у цьому. Я не знаю, як він закінчиться. А ти знаєш?

— Ні, — відказав священик, — але боюся, що скінчиться погано. Тебе визнали винним. Твій процес, певне, навіть не вийде за межі нижніх щаблів правосуддя. Принаймні цієї миті твою провину вважають за доведену.

— Таж я невинний, — захищався K., — тут якась помилка. Як узагалі людина може бути винною? Адже всі ми люди, такі самі, як решта.

— Правильно, — поправив священик, — але винні завжди таке кажуть.

— І ти теж ставишся до мене упереджено? — запитав К.

— Ні, я не упереджений, — відповів священик.

— Я вдячний тобі, — мовив K., — бо всі інші, хто пов’язаний із процесом, ставляться до мене упереджено. Вони впливають навіть на тих, хто не пов’язаний. Моє становище стає дедалі тяжче.

— Ти хибно розумієш ситуацію, — заперечив священик. — Вирок не оголошують одразу, процес мало-помалу обертається на вирок.

— Так ось воно що, — опустив голову К.

— Що ти робитимеш далі задля своєї справи? — запитав священик.

— Ще пошукаю допомоги, — відповів К., піднімаючи голову, щоб побачити реакцію священика на цю відповідь. — Ще є певні можливості, якими я поки що не скористався.

— Ти шукав забагато чужої допомоги, — невдоволено буркнув священик, — надто в жінок. Хіба ти не помітив, що то не справжня допомога?

— Признаюсь, що іноді й навіть досить часто твої слова слушні, — відповів К. — але не завжди. Жінки мають велику владу. Якби кількох знайомих мені жінок я спонукав спільно працювати задля мене, я б неодмінно втримався. Надто за цього правосуддя, де кожен уганяє за жінками. Покажи слідчому жінку десь удалині, і він пережене, аби не спізнитись, і суддів, і звинувачених. — Священик схилився головою на парапет, тепер, здається, дашок кафедри вже гнітив його. Але що там за негода така надворі? Бо вже й не похмурий день, а глупа ніч. Жоден вітраж величезних шибок не світиться, на темних стінах де-не-де проступають тільки світліші плями. І саме тепер церковний служка став одну за одною гасити свічки на головному вівтарі.