Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Чого він хоче? — тихо запитав К., не зважуючись тут, у соборі, погукати його, потім витяг з кишені гаманця й переступив через наступну лаву, щоб підійти до служки. Той, проте, застережливо махнув рукою, стенув плечима й закульгав собі геть. Отакою квапливою, стрибучою ходою, як у цього кульгавого служки, К. у дитинстві намагався наслідувати їзду верхи. Старий здитинів, подумав K., його розуму вистачає лише на церковну службу. Оно він стоїть, як я стою, і пильнує, чи йтиму далі. K., сміючись, пройшов за старим усім бічним нефом майже до середини головного вівтаря, старий і далі щось показував, але К. зумисне не обертався, ті жести не мали жодної іншої мети, як збити його зі сліду старого. Зрештою К. облишив служку, він не хотів його дуже налякати, крім того, боявся проґавити італійця, раптом той таки надумає прийти до собору.

Зайшовши до головного нефа й шукаючи місце, де він залишив альбом, К. на колоні майже біля самих вівтарних хорів помітив ще одну невеличку кафедру, збудовану дуже просто з нічим не оздобленого білого каменю. Вона була така маленька, що здалеку скидалась на ще порожню нішу, де має стояти постать святого. Проповідник не міг би ступити й кроку до перил. Крім того, кам’яний склепінчастий дашок кафедри починався дуже низько й круто здіймався вгору, не мав, правда, жодних прикрас, але був вигнутий так, що людина середнього зросту не змогла б випростатись під ним і була б змушена весь час перехилятись через поренчата. Та кафедра була немов створена, щоб завдати мук проповідникові, важко було здогадатись, навіщо вона потрібна, коли є інша, простора й так вишукано оздоблена кафедра.

K., мабуть, не помітив би цієї невеличкої кафедри, якби вгорі не світила лампа, яку ставлять невдовзі перед тим, як читатимуть казань. Невже справді зараз прийде проповідник? До порожньої церкви? К. подивився на східці, що, горнучись до колони, тягнулись до кафедри: такі вузенькі, немов просто оздоблювали колону, а не допомагали людині вибратись нагору. Але під кафедрою, К. аж засміявся з подиву, справді стояв священик, тримаючись за поренча; він був ладен от-от ступити на східці й приглядався до К. Потім злегка кивнув головою, К. перехрестився і вклонився, хоч мав би зробити це набагато раніше. Священик шарпнувсь і швидкими, короткими кроками став підніматись на кафедру. Невже справді виголосять казань? Може, церковний служка таки не зовсім відбився глузду і хотів, щоб К. підійшов до проповідника? Адже в безлюдній церкві то була справді потрібна річ. А втім, десь перед образом Богородиці стояла ще й стара жінка, вона теж би мала підійти. І якщо має початися казань, чому не грає орган? Він мовчить, он лише мляво полискує в пітьмі своїми величезними трубами.

К. подумав, чи не слід йому якнайшвидше вийти з собору, якщо він не вийде тепер, нема жодної надії, що йому пощастить вийти під час казані, тоді він буде змушений залишитись, хоч скільки вона триватиме, він і так змарнував забагато робочого часу, чекаючи на італійця, чого, зрештою, вже не зобов’язаний робити, і К. подивився на годинник: була вже одинадцята. Але невже справді читатимуть казань? Невже сам К. заступить усю церковну громаду? А що, як він лиш іноземець, який хоче оглянути церкву? Власне, він і справді хотів її оглянути. Проте безглуздо думати, ніби сьогодні таки читатимуть казань — тепер, об одинадцятій годині, у робочий день, за такої негоди. Священик — а то безперечно він, — молодик із гладеньким понурим обличчям, береться східцями вгору вочевидь на те, щоб погасити лампу, яку хтось помилково запалив.

Та насправді сталось не таке, священик кілька разів підправив гніт і ще трохи писав щось, потім неквапом обернувся до балюстради, узявшись руками спереду за кам’яний виступ. Так він простояв якийсь час і, не ворушачи головою, обдивлявся навколо. К. тим часом далеченько відступив назад, зіпершись ліктями на першу церковну лаву. Непевними очима він дивився, навіть сам не усвідомлюючи цього, туди, де, згорбившись, мирно спочивав церковний служка, неначе після виконаного завдання. Яка тиша тепер у соборі! Але К. мусить її порушити, він не має наміру залишатися тут; якщо обов’язок священика полягає в тому, щоб певної години, незважаючи на обставини, прочитати казань, то нехай собі читає, це йому вдасться й без K., бо й присутність К. однаково не надасть сили словам казані. К. поволі рушив з місця, обмацав носаком черевика лаву, вийшов у широкий прохід і без жодних перешкод пішов далі, проте на кам’яній підлозі виразно чулись якнайтихіші кроки, а склепіння тихо, але неперервно повторювали їх мінливою багатозвучною луною. К. відчував певну безпорадність, ідучи самотою поміж порожніх лав, де його, мабуть, бачив священик, крім того, йому здавалося, ніби собор такий величезний, що ще трохи — і людина в ньому збожеволіє. Підійшовши до місця, де він сидів, К. нашвидку, не зупиняючись, намацав альбом і забрав його. Він уже майже проминув лави і підійшов до незайнятого простору між ними та виходом, аж тут уперше до нього долинув голос проповідника. Могутній, добре поставлений голос. Як він пронизує собор, що готовий слухати його! Але проповідник заговорив не до громади вірних, а безпосередньо — тут навіть сумнівів не було — до K.: