Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Зоставшись сам, Омелько зайнявся ділом. Насамперед осідлав коня. Це був не породистий красень, однак витривала та розумна тварина, здатна і під сідлом ходити, і воза тягти. Зібрав свої речі, скромні заощадження, деякий харч, заразом вилаявши Олесю, бо помітив, що вона не захопила їжі в дорогу.

Але тут до Омелька завітав гість – Пушкарів джура, який повідомив, що начебто їде у своїх справах, а Марія просила його по дорозі заїхати до неї додому та передати, що вона заночує в Полтаві, бо її кума щось розхворілася, і щоб діти не хвилювалися через її відсутність. «Пушкар все ретельно спланував, – гірко усміхнувся Омелько. – Дійсно, так не виникне жодного занепокоєння через відсутність моєї пані». Але приязно подякував джурі, пообіцявши все передати Олесі, а потім, щоб не викликати підозр, ще й запропонував йому хильнути чарочку. Джура не відмовився, щоб теж не видати себе, після чого поїхав.

Потім Омелько відвів свого коня якнайдалі від садиби, аж до берега Ворскли, де, стриноживши, пустив – це на той випадок, коли вдасться вижити. «Треба спробувати вижити, – подумав чоловік. – Адже треба буде і про Демка подбати, як мене перед смертю покійний пан просив». Повернувшись у садибу, Омелько зарядив усю зброю, яка в нього була, – рушницю та два пістолі. «Ех, знати б ще, скільки їх припхається! Та ще б знати, що Олеся з Левусем таки втекли та ніде не попалися, то й душа була б у спокої!» – думав він, а потім замкнув ворота ізсередини, вибрався по драбинці за частокіл і з трудом видерся на дуб біля обійстя – скалічена нога давалася взнаки. Звідси відкривався чудовий огляд і на садибу, і на стежку, що вела до воріт, а саме дерево ще не встигло скинути все листя та мало густу крону – на ньому не одразу помітиш людину, а тим паче в сутінках. Тут Омелько зачаївся, очікуючи лихих гостей.

Короткий осінній день швидко минав, на небі вже згорів багряний захід, і на землю тихо спустився нічний морок, огорнувши ліс та Монастирську гору. Досі ніхто не з’явився, проте Омелько терпляче чекав, досадуючи, що не можна викурити люльку. Вже настала глупа ніч, коли у дзвенячій тиші лісу пролунав неголосний кінський тупіт. В скупому світлі зірок Омелько розрізнив чотирьох вершників. «І чому не вигадають таку зброю, яка стріляє безперервно? Яку не треба щоразу заряджати. Зараз перестріляв би їх усіх!» – досадливо подумав чоловік, тримаючи напоготові рушницю та пістолі, проте вичікував, спостерігаючи за супротивниками.

Вершниками були Кирик та три найвідданіші Пушкареві джури. Кирик уважно оглянув садибу, а потім наказав:

– Ось що, хлопці, дійте так, як я вам раніше пояснював. Тільки дійте швидко! Якщо хтось вискочить з полум’я, то безжально вбивайте.

– Щось занадто тихо! Навіть вогників не видно! Краще пересвідчитися, що вони вдома, – промовив один із чоловіків.

– Ти хочеш скуштувати Омелькових куль? – запитав Кирик. – Вони вдома і сплять. Їм нема куди йти посеред ночі! Та й повірили вони моєму хлопцеві. Починайте!

Чоловіки об’їхали навколо палісаду – Омелько здогадався про це, почувши гавкіт собак, який переміщувався за лихими гостями. Джури, видершись на паркан, вправно підстрелили з татарських луків двох собак, стріляючи на звук. «Ах ви ж, бісові діти! – з невимовною гіркотою прошепотів він, почувши, як клацнули тятиви та свиснули стріли і як двоє песиків вискнули від болю й затихли. – Щоб ви всі на осиках повісилися, наче той Юда, а ваші діти на кутні засміялися!» Підпаливши наконечники стріл, джури знову натягли луки. Стріли, неголосно просвистівши у нічній тиші, приземлилися на очеретяний дах. І густий морок, що охоплював садибу, спалахнув невеличкими вогниками, які розгоралися, ставали більшими, повзли по даху, із жадібністю пожираючи сухий очерет на своєму шляху. «А щоб ваші діти це на собі побачили! Кров би вас нагла залляла, сучі ви діти!» – шепотів Омелько, зрозумівши, що задумав Кирик.

Пожежа потроху розгорялася, і полум’я охопило увесь дах. Серце Омелька стислося від жалю – згадалося, з якою радістю покійний господар будував цю хату на своєму власному, чесно заслуженому шматочку землі, як оселився тут з молодою дружиною, пишно відсвяткувавши новосілля, як по цьому обійстю бігали та пустували маленькі Демко, Олеся та Левко. Проте Омелько сидів тихо на своєму дубі – він зрозумів, що мерзотникам варто надати можливість безперешкодно виконати свій план. Все одно вони не здогадуються, що підпалили порожню хату! Ліпше нехай вважають їх усіх мертвими, ніж пустяться в погоню за Олесею та Левком.