Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Увечері Демко, трохи перепочивши та помившись, вечеряв у товаристві обох Яненків, з досадою помічаючи, якими блискучими манерами володіє Іванко. Не те щоб Демко був невігласом чи не вмів поводитися у суспільстві, проте не мав такої гарної освіти, як Іван. Хлопці мали півтора року різниці у віці, і у них знайшлося чимало спільних інтересів. Але виросли вони в різних умовах і отримали різне виховання, що особливо було помітно збоку – Іванко мав шляхетський лоск, а Демко був простішим. Однак для молодшого Яненка це не мало значення, і він приязно базікав з гостем, вправно згладжуючи усі незручності. Павло радів зародженню приятельських стосунків між цими двома – його не покидала приємна мрія рано чи пізно одружитися з Марією, і ця приязнь рідного сина до його майбутнього пасинка була вельми доречна.

На ранок Демко вже був готовий у дорогу. Але м’явся та зволікав – хлопцеві дуже хотілося попросити Яненка, щоб його гонець передав звісточку Надійці. Але сором’язливість взяла гору, і Демко, зітхаючи, поїхав з Києва.

Демко і тут квапився, тому троє подорожніх подолали шлях від Києва до Переяслава за один день і вже затемна в’їхали у місто, та одразу попрямували до замку, де зупинився гетьман. А завдяки записочці від Яненка Демка негайно провели до Виговського.

Іван прийняв Демка без свідків та охорони. Проте недовірливо оглядав стомленого хлопця. Виговський вже й не пам’ятав про своє благодіяння – у нього було безліч інших важливих справ, тому, вислухавши Демка, здивовано запитав:

– Невже ти, хлопче, спеціально приїхав сюди, щоб розповісти мені про Пушкареву зраду? Невже ти не побоявся ризикнути своїм життям заради мене?

– Твоя милосте, у Корсуні я присягнув тобі на вірність. Тому тримаюся присяги, як тримався мій покійний батько, поклавши життя під Берестечком. Мені соромно бути гіршим за тата! – відповів Демко. – Я не хочу мати собі за володаря якогось царя, який не зробив мені жодного добра, а твоя мосць був дуже ласкавий до моєї родини, і я ніколи цього не забуду. Пушкар – зрадник, якщо погодився допомогти цим послам, і мені соромно, що я у нього служив, хоч і недовго. Але я побоююся, що твоя милість мені не повірить, бо я всього лише звичайний хлопець і… – І замовк, второпавши, що такого говорити не варто.

Виговський допитливо поглянув на Демка – той дивився на нього, не ховаючи очей. І не було в цих темно-блакитних очах ані прихованих думок, ані сум’яття, лише самі щирість та приязнь, а ще надія на довіру. Так дивляться лише ті люди, які не чекають користі зі своєї відданості, бо для таких важливіша вдячність за отримане добро, а це вже пряма ознака благородства.

– Я вірю тобі, синку, – промовив Іван, приязно усміхнувшись. А потім гірко зітхнув – за день до приїзду Демка шпигуни із Запорожжя донесли про наміри Барабаша, і він відправив до царя посольство на чолі з Почановським зі скаргою на запорожців. І от добре було б приєднати до тієї скарги ще й скаргу на Пушкаря!

«А може, й добре, що не встиг, – подумав Іван. – Бо це була б їм на руку ковінька. Якщо до Барабашевої зради долучився ще й усіма шанований Пушкар, то це означає, що я дійсно невгодний не тільки розбійній голоті, а й власному народу. Але як цей ви́крутень Пушкар міг зважитися на таке? Невже не розуміє, що він всього лише знаряддя в чужих руках? Важко в таке повірити! А чи не збрехав мені цей щирий хлопчик? Я ж не маю жодних інших доказів, крім його слів. Хоча… Його ж прислав Яненко, від якого можна не чекати підступу. Але як це все використати? Не дорікну ж я Олексієві інтриганством, коли мені конче необхідно налагодити з ним відносини!» А вголос Іван мовив, проте вельми холодно:

– Я вдячний тобі, хлопче, за твою вірність. Іди з Богом.

Але Демко не помітив цієї холодності, він щиро усміхнувся у відповідь, низенько вклонився та вийшов. Іван з досадою подивився йому вслід – чомусь його охопило почуття незручності перед Демком, немов він зробив щось неправильно та несправедливо. Але гетьман швидко відкинув від себе це почуття – йому було й так важко, його становище непевне, а влада – ненадійна та неміцна, тому не хотілося додавати до своїх численних скорбот ще одну. «Час покаже», – зітхнувши, подумав Іван.

На зворотному шляху Демко вже не поспішав – свій борг перед гетьманом він виконав. Та й хлопець відчув фізичну та душевну втому після всіх цих тривожних днів та шаленої подорожі. І думки його звернулися до родини та Наді. «Якщо джура полковника все розповів мамі та сестрі, то Олеся неодмінно розкаже Надійці, – думав Демко. – Господи, як хочеться повернутися додому! Але шляху туди поки немає. Нічого, дасть Бог, гетьман приборкає Пушкаря, і тоді я повернуся».