Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Приїхавши до Чигирина, Демко зазнав розчарування, оскільки гетьман після Корсуня поїхав до Києва на похорон – у нього померла рідна сестра. Тоді Демко поїхав туди, прямісінько до Яненка, розуміючи, що його не допустять до гетьмана, а Павло може допомогти.

Діставшись до Києва та розпитавши перехожих, хлопець дізнався, що полковник мешкає у Верхньому місті 26 26 Верхнє місто (Старий Київ, Старе місто) – найдавніша історична частина Києва, заселена ще за часів Київської Русі, розташована на Старокиївській горі. . Після пожежі 1651 року 27 27 Йдеться про події літа 1651 р. Коли 4 серпня війська польного гетьмана Великого князівства Литовського Януша Радзивілла почали наступ на Київ, кияни, відступаючи з козаками, самі підпалили рідне місто, щоб їхнє майно не дісталося окупантам. Верхнє місто було наново відбудоване. А у 1654 році ще й зміцнене фортецею московської залоги 28 28 За умовами Березневих статей 1654 р., у Києві мав постійно перебувати московський воєвода. Москалі сумісно з українцями побудували нову фортецю та поселення для стрільців на Старокиївській горі. , яку побудували поруч з Михайлівським златоверхим монастирем та Софійським собором. Нові фортечні стіни та башти хоч і були дерев’яними, проте їх зміцнили валами та захисним ровом, посилили артилерією, надісланою царем, а навколо них розкинувся посад, де оселилися москальські стрільці з родинами. Стомлений Демко не міг не звернути уваги на цікавинку – із зовнішнього боку рову вервечкою тягнулися великі колоди, утикані загостреними жердинами та кілками. Якщо б комусь із нападників спало на думку вхопитися за верхні кілки та перелізти через ці колоди, то він би зустрів болісну смерть – колоди оберталися навколо своїх осей на кшталт водяного колеса, і гострі кілки з легкістю шматували людське тіло. Такого він у рідній Полтаві не бачив.

Своє подвір’я Яненко влаштував з розмахом – широке, просторе. Але його дерев’яний будиночок був невеликим, зате чепурним завдяки різьбленим лиштвам, козиркам даху та ґанку. Він давно осів у Києві. З 1650 року був київським сотником, а останні три роки беззмінно тримав пірнач полковника. На щастя, Павло був удома, а коли побачив забризканого брудом Демка, то злякався:

– Боже мій! Синку, звідки це ти? Яке ще лихо з вами трапилося? Та не стій на обійсті! Ходімо в дім!

Зсередини будиночок Яненка був такий самий ошатний та охайний, як і зовні, проте Демко не звернув уваги на його оздоблення, а став розповідати Павлові про зраду Пушкаря, коли до кімнати увійшов молодий хлопець, чия зовнішність одразу підказала, що це Яненків син.

– А, Іванку, синку, познайомся з Дем’яном Гориченком. Це син мого давнього знайомого, – відрекомендував Демка Павло. – Ми з Іванком майже сироти: наша жінка та мати померла, царство їй небесне, а нашу милу Фрузю, мою донечку, заміж віддали. Ех! Ось тепер і сумуємо вдвох, наче сироти безталанні.

Іван уважно роздивився Демка, ввічливо та приязно привітався, зронив кілька належних до першого знайомства фраз і, розуміючи, що він тут зайвий, бо гість прибув з якоюсь важливою звісткою, вийшов. Вочевидь, Яненко гарно впорався з вихованням нащадка.

– Ех, шкода, що гетьман вже поїхав з Києва у Переяслав до воєводи Ромодановського! – досадливо промовив Павло, коли повністю вислухав розповідь Демка. – Воєвода його давно вже чекає – йому, бачте, треба важливі справи обговорити! Міг би й сам до гетьмана приїхати – невелика птиця! А гетьман все ніяк не міг до нього доїхати! Сестра в нього померла, царство їй небесне! Господи, це ж треба таке?! От вже ж старий дурень цей Пушкар! Купився на солодкі обіцянки!

– Пане, але як мені попередити гетьмана? Я гадав, що ти зможеш допомогти.

– Сьогодні заночуєш у мене, а завтра я дам тобі свіжого коня та двох своїх хлопців. Поїдеш у Переяслав і все розкажеш гетьманові сам. А Марічка знає, де ти й чого поїхав?

– Так, я просив маму, щоб вона якось виправдала перед Пушкарем мою відсутність.

– Це погано, що вона знає! – хмурячись, мовив Яненко. – І взагалі погано, що ти так бездумно вплутався у цю справу! Тобі не можна повертатися у Полтаву – Пушкар тебе вб’є.

– Але як він здогадається? – здивувався Демко. – Мама йому скаже…

– Демцю, дитино ти моя наївна! – перебив його Павло. – Не вважай себе розумнішим і хитрішим за битого життям козарлюгу! Він вже давно зрозумів, чого ти з Полтави зник! А якщо ти повернешся, то швидко зніме з тебе голову! Я таємно відправлю Марічці звісточку, що ти в мене залишишся, щоб вона не хвилювалася. А зараз іди, Демцю, відпочинь, бо завтра тобі зрання треба їхати. – І Павло, гукнувши слугу, наказав йому зайнятися гостем.