Дмитро Ткач: Вибрані твори в двох томах. Том I

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Для середнього шкільного віку

Передмова ОЛЕКСИ ГУРЕЇВА

Ілюстрації художників: АНАТОЛІЯ ПАЛИВОДИ, АБРАМА РЕЗНИЧЕНКА, ОЛЕКСАНДРА М1КОРИ

Рецензент ЛІДІЯ МАЛЯРЕНКО

Пригадую, як з'явилась друком у журналі «Україна» № 5 за 1945 рік «Повість про боцмана Смолу» Дмитра Ткача. Тепер, коли оповідання вже багато разів перевидавалося, мені приємно згадати, що в літературу воно пішло через мої руки. Добре пам'ятаю невеличкі, ощадно списані з обох боків аркушики паперу, ніде не зазначено навіть прізвища автора, лише звичайний підпис у кінці супровідного листа, зворотна адреса. Свій рукопис Д. Ткач надіслав мені у зруйнований після окупації Київ, можливо, тільки для того, щоб застрахувати його від різних випадковостей: адже війна ще тривала, і військовий корабель «Шторм» (не раз обстрілюваний і торпедований), на якому служив автор, кожної хвилини міг бути посланий на бойову операцію…

Оповідання захопило мене свіжістю матеріалу, якоюсь прозорістю форми, чистотою правди. У ньому дихало справжнє море, ніби лунав голос боцмана Смоли: «Краще, краще порайтесь, кноп фалрепний!», хлюпала штормова хвиля, коли моряки брали на буксир пошкоджений ворогом підводний човен. Кому показати рукопис? Хто поставиться до нього найбільш уважно? Ясно — Юрій Корнійович Смолич! Іду в редакцію «України», де Смолич працював тоді відповідальним редактором, розповідаю про автора, наважуюсь висловити й власну оцінку твору, і десь через місяць-півтора «Повість про боцмана Смолу» побачила світ.

Багато зробив для популяризації «Боцмана Смоли» своїм могутнім талантом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський. Українське радіо не раз передавало в його неповторному (хто не знає Шумського!) виконанні уривки з оповідання Д. Ткача. Якось у розмові зі мною (ми з Шумським були добре знайомі по спільній роботі в роки війни на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові) Юрій Васильович висловив бажання особисто познайомитися з автором. Невдовзі Дмитро Ткач уперше після демобілізації приїхав до Києва, і я влаштував їхнє побачення. Шумського ми застали вдома, але він був зайнятий: позував скульпторові, який ліпив з нього погруддя. Однак це не завадило нашій розмові. Скульптор робив своє, а господар, ніби забувши про його присутність, всією увагою був з гостями. Пам'ятаю, скільки добрих слів висловив тоді знаменитий актор Д. Ткачу! Хвалив діалог, радив спробувати написати щось для сцени.

Ось так, заручившись батьківським благословенням двох видатних діячів української культури, і вступив на літературну ниву вчорашній моряк Чорноморського військового флоту Дмитро Ткач. Втім, була ще одна зустріч, котра на все життя залишила в свідомості глибокий слід. Тільки сталася вона далеко раніше, в Харкові, в тодішній столиці Радянської України.

У 1924 році Дмитро Ткач після недовгого періоду безпритульництва прибився до села Мачухи, що неподалік від Полтави, й деякий час жив у свого дядька Якова Панасовича Ткача, людини освіченої, сільського вчителя, який кохався в художній літературі. Дядько дружив з своїм земляком, письменником Григорієм Епіком, вони часто бували один в одного, і малий школярик Дмитро не раз чув, як Григорій Епік, завітавши до них у гості, довгими вечорами читав дядькові свої щойно написані червоні колядки. Можливо, саме ті читання, а також знайомство з творчістю улюбленого письменника Джека Лондона й пробудили в хлопця потяг до літератури. Невдовзі учень п'ятого класу Д. Ткач тут же, в селі Мачухи, написав своє перше оповідання на актуальну в ті роки тему — про вуркаганів. Життя цих знедолених дітей він знав добре, з власного досвіду.

Дядькові оповідання сподобалось, і він подався з племінником до Харкова, куди на той час уже переїхав Григорій Епік, щоб показати твір письменникові. Вдома Епіка не застали — він був у від'їзді. Зупинились на подвір'ї засмучені, не знаючи, що далі робити, коли це до них підійшов якийсь огрядний чоловік у майці, один з тих, що грали неподалік у волейбол, і чемно запитав, кого їм треба.