Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

– А Демко? Якщо він повернеться сюди, а нас не буде…

– Демко сюди не повернеться, тому що не дурень! Він розуміє, що тут його вб’ють. Ой, тільки не треба, дівчино, ридати! – вигукнув Омелько, звертаючись до Надійки, бо миттєво здогадався про причину її сліз. – Життя мінливе і в руках Божих, тому ще повернеться до тебе твій любкó. Головне, щоб він залишився живий. Та не стій ти, як довбня! – гаркнув він на Олесю. – Кожна хвилина дорогоцінна!

Бідна дівчина побігла у хату, де похапцем почала збиратися, від хвилювання не розуміючи, що зі своїх і братових речей треба брати, а що варто кинути. Надя дивилася на Омелька – той хмурився, смикав довгий вус та задумливо дивися вдалечінь, щось обмірковуючи.

– Дядьку Омельку, ти що, справді хочеш врятувати пані Марію? – запитала дівчина.

– На жаль, я нічого не зможу зробити, щоб допомогти моїй пані. Проте я можу зробити все, щоб щиро зустріти непроханих гостей та гостинно почастувати їх кулями – вони дорого мені заплатять за це горе, – холодно вимовив Омелько. – Ти, Надю, якось вибери момент та розкажи пані Марії, що її діти втекли, щоб вона серця собі не краяла. Вона сильна жінка і все стерпить, якщо буде знати, що діти в безпеці, – говорив він, коли позаду почувся схлип.

Надя та Омелько озирнулися і побачили Левка – хлопчик із самого початку мовчки слухав усе, про що говорили дорослі, невимовно злякався та розплакався. Омелько гірко усміхнувся та пошкутильгав до нього.

– Ну, що таке, Левцю, сонечко моє? – лагідно запитав він, нахиляючись до хлопчика. – Як не соромно плакати? Ти ж козак, а плачеш, наче дівча!

– Я нікуди не піду без мами! Я не хочу її кидати! Я хочу до мами! – викрикнула дитина.

– Леве, уважно вислухай мене, – суворо промовив Омелько. – Горе вже трапилося, і тут ти нічого не виправиш. Але ти можеш зробити все, щоб врятувати сестру, тому що ти – син козака і майбутній козак, а отже, захисник, лицар. А лицарі ніколи не плачуть! Вони борються і стоять за правду до кінця. Борються і захищають слабших, чуєш? Пам’ятай про це до кінця своїх днів! І віднині не Олеся має дбати про тебе, а ти про неї. Ти повинен її захищати, щоб не осоромити пам’ять свого батька. Тому негайно витри сльози – ти не маєш права плакати!

Левко слухав, схлипував, але ці прості слова подіяли на нього, заспокоїли. І як не було Левкові страшно та гірко, але він опанував себе та витер слізки, а потім, не витримавши, кинувся Омелькові на шию. Той усміхнувся та підхопив хлопчика на руки.

– Бережи тебе Боже, синку! – прошепотів чоловік, притискаючи його до себе.

З хати вийшла Олеся, все ще налякана, розгублена та заплакана, з мішечком у руці. Левко вирвався з рук Омелька, підбіг до сестри та вхопив її за руку, міцно стиснувши.

– Нікому не розповідайте, звідки ви, не називайте своїх справжніх імен та куди йдете. Ліпше кажіть, що сироти та йдете на богомілля до Києва. Зараз оминете Полтаву та підете на Рибці, а під ними буде заїжджий двір – там заночуєте. Потім підете на Решетилівку, з неї на Велику Багачку, потім через Хорол та Оржицю на Кропивну, а звідти вже дійдете до порома через Дніпро, що якраз навпроти Черкас. А там уже запитаєте, де Мокиївський хутір. Тільки запам’ятайте: Мокиївський хутір та Іван Калачник! – повторив Омелько. – Ну, з Богом, дітки, з Богом!

Олеся та Левко у супроводі Наді попрямували до воріт. Але, дійшовши до хвіртки, Олеся зупинилась та озирнулась, окинула поглядом подвір’я, біленьку хату під очеретяним дахом, інші будівлі, криничку та постать Омелька, який гордовито стояв на фоні всього цього… Дівчина не витримала, випустила ручку брата та підбігла до чоловіка, повиснувши у нього на шиї й гірко плачучи.

– Ну, не треба, Олесенько, не треба так гірко! – розчулено промовив Омелько. – Ми ж не навік прощаємося! Ще неодмінно побачимося! Ідіть вже швидше!

– Хай береже тебе Господь! Прощавай, Омельку! – схлипуючи, вигукнула дівчина та швидко пішла геть.

І на все життя в пам’яті Олександри викарбувалася ця картина: рідна хата та постать літнього козака, який не пошкодував задля неї свого життя.

Вийшовши за ворота, дівчата та хлопчик швидко пішли лісом, дійшли до розвилки, де одна стежка повертала в Полтаву, а інша вела до проїжджого шляху. Тут всі троє зупинилися.

– Дякую тобі, Надійко, – промовила Олеся. Губи її затремтіли, а на очі знову навернулися сльози, але вона їх швидко витерла.

А Надя не витримала й кинулась Олесі на шию, шепочучи:

– Дасть Бог, ще побачимося! Бережи вас Пречиста Діва! – але потім опанувала себе та швидко побігла стежкою, намагаючись не оглядатися. Олеся зітхнула та квапливо пішла в протилежну сторону, міцно стискаючи ручку брата. «Господи, дай нам з Левком сил! Захисти нас в дорозі, захисти моїх маму та брата, а ще вбережи Омелька», – молила дівчина, розуміючи, що єдиний, хто зараз лишився поруч з нею та братом, це Господь Бог.