Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

– Ти все правильно вирішив, тату. Інакше не можна! І, крім того, невідомо, як прийме цар цих посланців, а ще невідомо, чи повірить Виговський Гориченкові – надто вже неймовірною звучатиме його розповідь. Ти – старий і заслужений козак. Полковник! А він? Якийсь шмаркач! Тому нам краще почекати. А іншими Гориченками я займуся сам – увечері я вб’ю їх усіх.

– Ти що, синку! – злякано вигукнув Пушкар, здригнувшись від такої кровожерливості власної дитини. – Вони ж, може, й не знають нічого! Це його мати все знає, раз прийшла мені брехати.

– Тату, ми не можемо так ризикувати. Або ми, або вони, – жорстко промовив Кирик.

– Ні, Кириле, ти привезеш хлопчика та дівчину до мене живими та неушкодженими! – вигукнув Пушкар. – Мені не треба невинної крові!

– А що робити з Омельком? Ти ж знаєш, що цього пройдисвіта живим взяти не можливо – перестріляє всіх.

– Убий його, – рішуче мовив Мартин. – А Гориченкову садибу спалиш! Пустимо чутку, що їх пограбували та вбили злодії, а садибу спалили.

– Добре, тату, зроблю так, як ти просиш, – холодно мовив Кирик і вийшов.

Мартин стомлено потер скроні та лоба – перший гнів минув, і його почала мучити совість, що через зраду Демка постраждають невинні. «Господи! До чого я дійшов?! – подумав він. – Але зворотної дороги немає!»

Пушкар із сином, плануючи свою чорну справу, не відали, що їх знову підслухали. Цього разу Надя. Дівчина всю ніч не могла заспокоїтися та все думала про свого коханого, все хвилювалася – невже він таки зважився на цей крок?! А коли вранці зустріла Марію на подвір’ї, то все зрозуміла. Наді схотілося підійти до жінки та все розповісти про них з Демком, щоб отримати хоч якусь розраду та підтримку – самотній сироті більше нікому було вилити душу, окрім майбутньої свекрухи. Проте коли Марія не вийшла від полковника, дівчина стривожилася. А коли прийшов Кирик, то підкралася до вікна і все чула.

Надю одночасно охопили жах і лють від такої підлості. «Господи! Чим я можу зарадити? Що мені зробити, щоб врятувати їх? – думала дівчина, усвідомлюючи, що шукати захисту Гориченкам ні в кого – Пушкар був цар і бог у Полтаві, і жоден житель не піде проти нього. – От якби їм усім втекти! – подумала Надя, і тут її осяяло: – Кирик поїде до них лише надвечір, а до цього у них є час!» – І дівчина чимдуж побігла до садиби Гориченків.

У цей самий час Олеся нервово походжала обійстям, хвилюючись, що матері так довго немає.

– Чого ти, Олесю, вештаєшся? – невдоволено запитав Омелько. Після вчорашньої пиятики йому було зле, і він лежав на призьбі зовсім хворий, радіючи, що господарка затримується і не бачить його жалюгідного стану. – У мене голова гудить, як макітра, а тут ти туди-сюди майориш!

– Ох, Омельку, не заважай мені! – вигукнула дівчина. – Не дивись на мене, ліпше перевертайся обличчям до стіни, і все в тебе буде добре!

– А чого ти так нервуєш, Олесенько? Невже ще якийсь телепень тебе сватати зібрався? – насмішкувато запитав чоловік, пригадавши вчорашнє невдале сватання і досаду поважного козака.

– На щастя, ні! – вигукнула Олеся, міркуючи, як пояснити Омелькові своє занепокоєння, щоб не видати таємниці, бо ще вчора вони з матір’ю вирішили нічого йому не говорити. Аж тут у хвіртку голосно застукали. Дівчина кинулася відчиняти. І дуже здивувалася, побачивши захекану Надю.

– Матір Божа! Що трапилося, Надійко? – вигукнула Олеся. – На Полтаву що, татари ідуть?

– Швидко тікайте звідси… – випалила Надя, а потім, перевівши дух, розповіла подружці, яке лихо спіткало її родину.

Ця звістка деморалізувала Олесю – вона розгублено дивилася на Надю, не уявляючи, що робити і як тікати, кинувши матір на милість Пушкаря. Та й куди йти, коли в них у всьому білому світі нікого немає? Проте не розгубився Омелько. Він швидко встав, забувши про похмілля, і рішуче почав розпоряджатися:

– Олесю, ти зараз збереш свої та Левкові найнеобхідніші речі, візьмеш усі гроші, які знайдеш у матері, і підеш звідси разом з Левком під Черкаси, у Мокиївський хутір – там живе двоюрідний брат твого покійного батька Іван Калачник. Пані з ним у сварці, бо після смерті пана Василя він мріяв вам опікуном стати та млином розпоряджатися, а вона на це не погодилася. Він часто намагався з нею помиритися і тому не відмовиться вас прихистити. Нумо, ворушись! Часу мало!

– А мама? – запитала Олеся. – Ми ж не можемо її кинути! А ти? Ти що, не підеш з нами?

– Ні, я залишуся тут і спробую визволити пані, – збрехав Омелько, розуміючи, що він нічим не зможе допомогти Марічці, проте зобов’язаний зробити все, щоб врятувати її дітей.