Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

– Не бійся! – ледь чутно прошепотів Демко та обняв кохану. – Тут нас не побачать. Головне – тихо сидіти.

Рипнули двері, й крізь завіску засяяло світло свічки – у кімнату ввійшли двоє та пролунав голос Пушкаря:

– Тут можна спокійно поговорити. Слухаю тебе, чоловіче. Навіщо ти хотів мене бачити потайки?

– Пан полковник дійсно впевнений, що тут нас не підслухають? – недовірливо запитав хтось.

– Так! Говори вже, – нетерпляче наказав Мартин, – яка в тебе до мене справа?

– Справа моя до тебе, пане, полягає у тому, що все низове товариство не влаштовує те, що в Україні коїться, – промовив візитер. – З якого це дива Виговський, неприродний козак і людина ляського духу, гетьманом став? І взагалі: як таке могло статися, що низового товариства не спитали, коли ми є витік усього козацького лицарства, джерело його честі та слави?! І чому його обирали в Чигирині самі лише полковники, коли небіжчик Хмельницький був усім товариством – і значним, і сіромою – у Січі обраний? Та й сам запорожцем був. Хіба козаки забули про це?

– Я про це пам’ятаю, – сухо відповів Пушкар, мимоволі дивуючись таким словам гостя. – І багато хто пам’ятає. Але що тут вдієш? Нічого!

– А хіба немає інших достойних людей на гетьманство? – вкрадливо запитав гість. – А взагалі кому покійний гетьман хотів булаву віддати?

– Покійний гетьман хотів, щоб булава Юрасеві дісталася, – мовив Мартин. – Хоча й називав ще декого. – Та з досадою замовк, не бажаючи говорити, що серед «декого» був і він сам.

– Адже він і тебе називав, пане? Чи не так? – вкрадливо запитав гість.

– Ну, називав, – погодився Пушкар.

– І як же так вийшло, що оминули такого достойного козака, як ти? – пролунало ще більш улесливе запитання.

Пушкар промовчав.

– З таким миритися не можна, тож пан кошовий отаман має намір скаржитися на гетьмана царю, – зронив гість і замовк.

– До чого це ти хилиш? – швидко запитав Пушкар.

– Та до того, що Барабаш від імені всього простого козацтва Війська Запорозького готує посольство до царя зі скаргою на злодіяння Виговського і просить твого сприяння – ти б, пане, і свій голос до скарги додав. Ти старий, славетний козак, полковник, всі тебе шанують, і цар тебе краще послухає.

Мартин примружився. Це було щось новеньке! Ще ніколи і ніхто з козаків самовільно, минаючи гетьмана, не відправляв послів до інших правителів, а тим паче зі скаргою на самого гетьмана та ще й від імені широкого загалу. «Вони затівають щось настільки серйозне, що впевнені в успіху, якщо йдуть на такий відчайдушний крок. Але це вже занадто, і назад дороги не буде – Виговський ніколи їм цього не пробачить, а цар може надіслати йому в подарунок голови цих послів. Хоча на щось же вони сподіваються, якщо так відчайдушно ризикують», – подумав Пушкар, а вголос запитав:

– А яка мені буде від цього вигода, окрім гетьманської опали?

– Пряма! Якщо цар повірить посланцям – а він має їм повірити, бо люди чисту правду скажуть, – то тоді скине Виговського і козаки оберуть когось іншого, більш гідного в гетьмани. Можливо, навіть того, кого цар скаже. Тямиш? – єхидно запитав таємничий візитер.

Очі Пушкаря загорілися, але він нічого не відповів. Натомість в задумі пройшовся кімнатою. Про що мислив Мартин – невідомо. Але після цих роздумів він твердо промовив:

– Добре! Я допоможу послам проїхати до царя так, щоб про це не довідався гетьман та не перехопив їх. Але на більше нехай Барабаш поки не розраховує – я подивлюся, чим це посольство скінчиться і як прийме послів цар. Ти ж розумієш, про що я?

– О! Чому ж не розумію? – вигукнув гість. – Ти дуже розумна людина, пане полковнику. От було б добре, якби саме ти гетьманом був!

– На все воля Божа. І царська, – сухо відповів Пушкар. – А тепер ходімо звідси. Важливо, щоб жодна жива душа про це не дізналася!

Вони вийшли, а Демко та Надя з полегшенням зітхнули, але не зрушили з місця. Від пережитого страху в дівчини навіть губи тремтіли, і вона, шукаючи захисту, горнулася до Демка.

– Ну, все, люба, все, заспокойся. Вони пішли й нас не виявили, тож не бійся, – шепотів хлопець, цілуючи її у скроню.

– Демку, що нам тепер робити? – прошепотіла Надя.

– Тобі – нічого. Лише мовчати. Навіть у попа на сповіді! А ось мені… – Демко замовк, усвідомивши, що полковник ступає на слизький шлях державної зради.

– Ти що зібрався робити? – вигукнула Надія.

– Тихо! – прошепотів Демко, затискаючи їй рота. – Не кричи! Ти хоч зрозуміла, що вони коять? Вони ж змову проти гетьмана готують! А Виговський повернув моїй родині майно, і ми всі в неоплатному боргу перед ним. Та взагалі: чи чувано таке, що нам, вільним козакам, якийсь цар буде гетьманів накидати? За що ж тоді мій батько загинув? Щоб хтось вказував мені, його синові, кому я маю коритися? Мені терміново треба їхати до Чигирина та розповісти все гетьману.