Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

– Ні! – зашепотіла Надійка. – Не втручайся в це! Тебе тоді вб’ють!

– Не вб’ють! А ось якщо Виговського скинуть, то у нас знову заберуть млин! – мовив Демко, бо в цьому випадку його патріотичні мотиви дуже тісно збігалися з особистими. – Моя сім’я збідніє, і тоді Пушкар ні за що не віддасть тебе за мене. Я все зроблю, лише б одружитися з тобою.

– Господи! – прошепотіла Надія, міцно пригорнувшись до милого.

– Не бійся, кохана, у нас все вийде, – прошепотів Демко. – А тепер пішли звідси потихеньку, щоб нас ніхто не спіймав.

Закохані спустилися з печі. Демко обережно виліз у вікно, а Надя зачинила стулки, трохи почекала, прислухаючись до тиші в будинку. А тоді безшумно вислизнула з кімнати.

Демко, крадучись та озираючись на всі боки, прокрався до курінчика, де всі вже давно спали. «Шкода, що Пушкар не назвав імені цього мерзотника, і шкода, що я так і не побачив його обличчя!» – досадливо думав хлопець, тихенько збираючи найнеобхідніші речі. Демкові вдалося тихо вивести свого коня з конюшні та виїхати з Пушкаревого обійстя.

Але, діставшись міської брами, відважний хлопець натрапив на перешкоду – вартові могли не випустити його з міста. Тому Демко вдало збрехав, що йому терміново треба додому – його кликала мати, бо вдома щось трапилося чи якась тривожна звістка прийшла, до пуття він не знає, що саме, оскільки, ледь повернувшись із Корсуня, відразу відправився до своєї любки, з якою вельми приємно провів час. Вартові зареготали, відпустивши кілька непристойних жартів, проте повірили та випустили Демка з міста.

Олеся в самоті сиділа на призьбі під хатою. Хоча вже було пізно, сон не йшов до неї. Дівчину не лякала темрява, і не було холодно цієї осінньої ночі. Вона задумливо дивилася у темне небо, яке то прояснювалося, то затягувало легкими хмарками, немов серпанком, укриваючи сузір’я та тонкий серп молодого місяця. Олесю мучила дивна туга. «Цікаво, яка ж із цих зірочок моя? – думала вона. – Яка ж уособлює мою долю? От якби зустріти свою справжню долю! Ту, яку Господь судив, а не яка сама нав’язується!»

Причина Олесиної туги полягала в тому, що сьогодні до Марічки приходив один з полтавських козаків дізнатися, чи не відмовиться вона віддати свою доньку за його сина. Марія, трохи поміркувавши, спитала думку доньки. Але сумирна Олеся, жахливо ніяковіючи, твердо відмовила. Той хлопець був цілком пристойним женихом, проте вона його не кохала, а їй хотілося піти заміж неодмінно через палку любов, а не тому, що так треба чи роки підійшли. Простодушна Олеся щиро вірила у справжнє, чисте кохання, яке спалахує і мерехтить впродовж усього земного життя, як ті таємничі Стожари на темному небосхилі. Ось тому вона і сиділа цього пізнього вечора замріяна. «Боже, пошли мені справжнє кохання», – прошепотіла Олеся, не зводячи очей із зірок. І тут же схопилася від хвилювання, бо одночасно з цими її словами крихітна зоря зірвалася з небосхилу та граційно і швидко скотилася за обрій. Дівчина, видихнувши «Ой!», аж рота розкрила – вона твердо вірила в магічну силу зірки, що падає. І її одразу ж охопили й хвилювання, й радощі, й нетерплячка – коли ж це її бажання виповниться?

Але всі ці почуття обірвав стук у ворота. Загавкали собаки, та одразу ж замовкли, замахали хвостами, відчувши знайомий запах, і Олеся зрозуміла, що це так пізно приїхав брат, і побігла відчиняти.

– Олесю, мила сестричко, я не надовго, – одразу ж заторохтів Демко, ледь в’їхавши на обійстя, – мені треба терміново їхати. А де мама? Мені треба з нею поговорити!

– Господи, що трапилося, синку? – стривожено запитала Марічка, яка, зачувши гомін, вийшла з хати. – Чому ти приїхав проти ночі?

Демко швидко пояснив матері та сестрі, у чому справа.

– Ні, не смій в це втручатися! – вислухавши, категорично заперечила Марія. – Гетьман сам розбереться! Ти хоч розумієш, що Пушкар тебе вб’є, якщо дізнається про твою зраду? Демку, я Христом Богом прошу тебе – мовчи й повертайся у Полтаву, якщо взявся йому служити!

– Гетьман був дуже ласкавий до нас, хоча ми йому ніхто і нічого хорошого не зробили. Мамо, та ти хоч розумієш, що вони затівають? Вони ж зраджують не тільки гетьмана, а й нас усіх! Ти ж сама колись обурювалася тим, що козаки присягли царю. У тебе млин свій же співвітчизник хотів одібрати, а захист ти у гетьмана знайшла. Бо своє як не заплаче, то скривиться! А тепер уяви, що буде, коли цар скине нашого гетьмана і його холопи кругом поратися почнуть? Тоді не чекай добра! Ти ніде ані правди, ані захисту не знайдеш! Я мушу попередити гетьмана, інакше на все життя здобуду собі безчестя!