Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

А хата вже горіла яскравим полум’ям. Вогонь ревів, бушував, осяюючи все навколо, і Омелько навіть захвилювався, що його помітять. Але Кирик не дивився вгору – він, мов зачарований, не зводив очей з полум’я та густого диму, що піднімався над пожарищем.

– Чому ніхто не вибігає? – запитав один із джур. – Невже вони не відчули вогню?

– Могли вчадіти, бо міцно сплять – уже скоро світати почне, і зараз сон найміцніший, – додав інший. – Дивись, скільки диму! А пожежа почалася з даху, тому хата наповнилася димом і…

І тут дах з моторошним тріском обвалився, здійнявши мільйони іскор, а полум’я голосно загуділо, розгоряючись все лютіше та лютіше, несамовито пожираючи стіни.

– Тепер вже точно ніхто не вийде – вони всі мертві, – холодно промовив Кирик та набожно перехрестився, додавши: – Бог мені свідок, що вони самі винні у своїй смерті. Тільки дивіться, хлопці, тримайте язики за зубами. А ще перелізьте через паркан, відімкніть ворота та заберіть усю худобу, щоб було зрозуміло, що їх пограбували та вбили, а дім спалили.

Джури виконали його наказ. Полум’я все ще яскраво палало, коли четверо мерзотників поїхали геть від садиби, твердо впевнені, що відмінно виконали свою справу.

Омелько просидів на дереві, поки не почало світати, з невимовною гіркотою спостерігаючи, як горить його минуле життя, в якому він почував себе щасливим, в якому були близькі йому люди. І ось тепер все це перетворилося на попіл. «Господи, якщо ти справедливий, то віддай Пушкареві по справах його!» – прошепотів він і почав спускатися, що з його хворою ногою було так само нелегко, як і підніматися вгору. Злізши, Омелько покульгав до Ворскли, зловив свого коня та поїхав шукати Демка – він побоювався, що хлопець таки зважиться повернутися в Полтаву через родину та кохану.

А наступного ранку Полтава гуділа та хвилювалася – люди довідалися, що вночі хтось напав на садибу вдови Гориченкової, пограбував та спалив. Навіть трупів не залишилося! Обивателі зітхали, хрестилися, шкодуючи нещасну родину. Проте що тут вдієш? Таке воно життя, і його не переробиш!

Зате найщиріше за всіх шкодував Пушкар. Коли син набрехав йому, що взяти живцем Левка та Олесю не вдалося – занадто люто захищав їх Омелько, і він просто змушений був всіх вбити, – старий ужахнувся.

– Ти хоч розумієш, що накоїв? Чи ти Бога забув, що згубив невинні душі! Ну, хай той Омелько – клятий запроданець, і його зовсім не шкода, але ж ці двоє ще зовсім діти! Ти ж сам батько, Кириле, то як же ти міг вбити невинних дітей? Господи! Що ти накоїв! – неголосно говорив Мартин, остерігаючись кричати.

– Я не міг вчинити інакше, тату! І не журися за ними! Тепер ще варто вбити їхню матінку…

– Ну вже ні! Досить! – закричав Пушкар, не турбуючись, що його хтось почує. – Я не опущуся ще й до цього гріха, щоб убити безсилу жінку! Я козак, а не кат! А тепер через тебе на моїх руках дитяча кров!

– Вона ж тебе прокляне, як дізнається, що ти її дітей згубив, – осміхнувся Кирик. – Ліпше прибери всіх свідків.

– Ні!

– Ну, як знаєш, тату. Але що ти тоді будеш з нею робити? Невже випустиш?

– Поки нехай сидить у мене в льосі, – промовив Пушкар.

Кирик лише знизав плечима, мовляв, я тебе попередив.

Пушкар замкнув Марічку в льосі, намагаючись хоч перший час приховувати свій злочин. А далі буде видно, що і як з нею робити. Йому дійсно було шкода її дітей – він в жодному разі не хотів карати невинних. У Мартиновому розумінні винним у зраді був лише Демко.

Сама Марічка, сидячи у льосі, змучилася від невідомості. Вона не сумнівалася, що Пушкар схопив Левка та Олесю, а невдовзі й Демко потрапить до його лап. І тоді їх всіх уб’ють! «Господи, молю тебе, врятуй моїх дітей! Не знаю як, але врятуй!» – просила нещасна мати. І то гірко плакала й палко молилася, випрошуючи у Бога милості, то несамовито кляла всіх – і Пушкаря, і гетьмана, і царя, і запорожців.

Так минула седмиця, за яку Наді не вдалося не те що поговорити з Марічкою, але навіть близько до льоху підійти – джури стерегли його день і ніч. Але дівчина не втрачала надії, що рано чи пізно вона зможе поговорити з Марією. «Бідна пані, – думала дівчина. – Вона божеволіє від тривоги за своїх дітей!» Однак найбільше Надійку мучила невідомість про долю коханого, та так сильно, що бідолаха почала марніти. «Господи, чи живий Демко? Чи, може, вже вбитий? Чи повернеться до мене? Боже, вбережи його! Краще візьми моє життя, а його збережи!» – молила сердешна Надя.

А Демко й не підозрював, яке лихо спіткало його родину і як мучиться кохана. Він прагнув якнайшвидше попередити гетьмана. І поспішав, як міг, – кінь у нього був один, і перемінити його було ніде, тому він часто зупинявся на відпочинок, щоб не загнати тварину.