Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Немає межі милості Божої – подорож Олесі та Левка минала без пригод. Ніхто не звертав на них особливої уваги, ніхто не зазіхав на їхні жалюгідні пожитки. Деякі люди охоче пускали цих двох на нічліг, не відчуваючи від них загрози, а дізнавшись, що вони прямують на богомілля, розчулювалися та просили помолитися за них у Києві. Це милосердя було вельми доречним – після теплого, сухого жовтня почався такий же сухий листопад, проте холодний і вітряний. Олеся ніяк не могла сприйняти той факт, що тихе, непомітне життя її родини в єдину мить розвалилося, поховавши їх усіх під своїми уламками. І часто вночі, лежачи поруч зі сплячим братом, тихенько плакала. Зате Левко тримався – сказані Омельком слова надали йому наснаги.

Нарешті Олеся та Левко дісталися до Мокиївського хутора, де мешкав їхній дядько. Поселення було невеличке, і, запитавши у перехожого, де хата Калачника, брат і сестра з жахом почули, що дядько помер ще торік.

– А його удова, діти? – запитала Олеся.

– Не було в нього нікого, дівчино, – відповів селянин. – Усе життя бурлакою прожив, що й голови ні до кого було прихилити! Чужі люди його і доглянули, і поховали. А навіщо ти питаєш? Хто він тобі?

– Він моєму покійному батькові родичем доводився, і ми йшли, щоб оселитися у нього, тому що… тому… – Олеся схлипнула. – Ось що нам тепер робити?!

– Ліпше йдіть звідси у Черкаси – може, там якось влаштуєтеся, бо тут вас ніхто до себе не пустить навіть на нічліг, – порадив селянин і поквапився геть. Бог його знає, що воно за родичі? Після візитів таких ось дальніх родичів буває, що у людей майно пропадає!

Стомлені Олеся та Левко пошкандибали в Черкаси. Хлопчик через силу йшов поруч із сестрою, старанно приховуючи від неї, що йому зле і дуже хочеться лягти просто на дорозі, бо немає сил іти. У їхню останню ночівлю господарі, не довіряючи зовнішній покірливості, пустили їх ночувати у сінник, і він дуже змерз вночі. А потім вони йшли проти вітру, і Левко остаточно промерз. Але Олеся, поглинена новою бідою, не помічала недуги брата. «Пошукаємо собі притулок на ніч у Черкасах, а далі я щось придумаю, – думала дівчина. – Мабуть, придумаю!»

До міста вони дійшли під вечір. І хоч обоє були стомлені, проте зупинилися, замилувавшись, – Черкаси, осяяні багряними променями сонця, мали надзвичайно мальовничий вигляд. Місто розкинулося на пагорбі та його схилах неподалік від дніпровського берега, оточене частоколом, увінчане дерев’яною фортецею, немов короною. Вулички химерно петляли поміж одноповерхових будинків городян, побудованих в основному з глини та критих очеретом чи соломою. Сонце згасало в безхмарному небі, і на місто повільно спускався осінній вечір. Стало ще холодніше, над дахами здіймалися димки від печей, а у вікнах спалахували вогники – люди, мабуть, вечеряли.

Брат і сестра блукали вулицями, не знаючи, до кого попроситися на нічліг, поки не зупинилися біля шинку. Іти в шумний шинок не хотілося, але іншого притулку не було. Щоб підбадьоритися, Олеся пригорнула до себе брата, погладила його по щоці та відчула, що щічка палає, мов вуглинка. Вона обмацала його обличчя, зазирнула в очі – погляд Левка був мутний, і він раз у раз заплющував очі та хилив голову, немов хотів спати. І раптом хлопчик захитався та впав на землю, бо сили залишили його. «Господи Боже! – вигукнула Олеся, впавши поруч із братом навколішки та з переляку вирішивши, що той помирає. Та заголосила: – Левусю! Братику! Мій любий! Ні! Не помирай!»

– Чим тобі допомогти дівчино? – запитав якийсь перехожий. – Хочеш, я віднесу твого хлопчика додому? Він у тебе величенький, і сама ти не донесеш!

– У нас немає дому! Нам нікуди іти! Ми йшли до дядька, а він… він… – І, не втримавшись, Олеся заревла вголос, дійшовши до крайньої межі відчаю.

Навколо зібралися перехожі. Проте ніхто нічим допомагати не збирався, дізнавшись, що ці двоє безхатченки. Люди лише з жалісливими обличчями дивились на дівчину в сльозах і непритомного хлопчика. Бог його знає, може, у хлопчини цього якась вельми заразна хвороба! Своє здоров’я важливіше, ніж те милосердя, якому колись вчив Христос.

– Ану пропустіть! Розступіться! – пролунав енергійний жіночий голос. Невеликого зросту жіночка, пухкенька, мов пампушок, вдягнена з усім можливим кокетством, підійшла та мигцем оглянула Левка, а потім почала командувати: – Годі ревти, красуне! Підведись! А ти, – вона ткнула пальцем в якогось чоловіка, – бери хлопчину та неси його до мене! І що ж ви за люди такі?! Мабуть, в Бога щиро віруєте, а підібрати двох дітей гидуєте! Ви ж усі бачите, що в них біда, а лише баньки п’ялите!