Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

– Чого витріщилася, наче вівця на нові зірки? Не зурочу тебе, не хвилюйся!

– Та я не тому… я… – зніяковіла Олеся. – Мені таке й на думку не спало. Просто я ніколи не бачила, щоб очі були різнокольорові, тому здивувалася. Що ти, пані, та як я можу погано про тебе думати?!

– Взагалі панна! – манірно поправила її Фена. – Я ще не заміжня!

Олеся знову поглянула на шинкарку – та дійсно не носила головного убору заміжньої жінки. Це було дивним, бо на вигляд Феночці можна було дати років двадцять п’ять – двадцять сім, а в такому віці зазвичай жінки вже заміжні. Та й викликало подив те, що молода, незаміжня жінка працює в шинку. Однак Олеся вирішила не ставити зайвих питань, щоб не скривдити свою благодійницю.

Фена, уважно спостерігаючи за дівчиною, примітила, що та не відчуває до неї остраху чи відрази, а дійсно здивована її незвичними очима та безмежно вдячна за поміч, і вдоволено всміхнулася, бо це потішило її самолюбство.

Залишившись жити у Фени, Олеся, щоб хоч якось віддячити, намагалась допомагати їй в роботі, але та заборонила: «У мене є помічниця, тож самі впораємося! Ти що, не розумієш, що тобі не місце серед п’яниць?» – та додала декілька не зовсім приємних епітетів щодо Олесиних розумових здібностей.

Взагалі шинкарка Фена була натурою прецікавою. Норов у жінки був легкий, проте його затьмарювало безцеремонне, а іноді хамське ставлення до людей – як наслідок її професії. За зовнішньою брутальністю Фени ховалося добре серце. Але вона дуже рідко брала на себе труд комусь чимось допомагати чи когось жаліти, бо до неї самої життя було завжди неприязним. Труднощі Феночки почалися з самого дитинства через очі різного кольору. Втім, як і у її мами, – занадто побожних обивателів лякала така обставина, тому ні в чому не винну дівчинку вважали дитям, прижитим від диявола, а її матір – відьмою. Батько Фени підло покинув родину, не бажаючи мати нічого спільного з відьмою та диявольським поріддям. Люди почали сторонитися цих двох, і Фена зростала, випробовуючи на собі знущання однолітків та людську зневагу, а коли померла мати, то залишилася зовсім сама.

Щоб якось прогодуватись, Фена влаштувалася шинкаркою. Будь-який шинок чи корчма були не тільки дохідним промислом, а й місцем, де можна відволіктись від буденності життя, розважитися, потеревенити, вилити комусь душу п’яними сльозами, а іноді ще й отримати інтимну розвагу, що подарувало таким закладам погану репутацію. Але шинок чомусь вабив усіх: і хлопців, і поважних чоловіків, і навіть духовних осіб, молоденьких дівчат та заміжніх жінок, які не соромилися відвідувати питний заклад у великі свята цілими компаніями. Розради та розваг хотілося всім. А панували в цьому своєрідному світі шинкар чи шинкарка. І від таких людей вимагалося бути дотепними та кмітливими, щоб вабити більше клієнтів. Фена була ідеальною шинкаркою – вона з півслова розуміла всіх тих бідолах, які, напившись, потребували співрозмовника для скарг на своє нещасне життя; вміла зам’яти скандал, якщо якась жіночка, доведена до люті пиятиками чоловіка, приходила розбиратися з нею; вміла спритно зупинити бійку відвідувачів. І так само спритно вміла Фена позбутися залицянь п’яних відвідувачів, оскільки в такому випадку різнокольорові очі чомусь нікого не зупиняли.

Одначе через цю роботу Фена остаточно скомпрометувала себе: мораль створінь Божих не терпить тих, хто чимось відрізняється від основної маси – хоч своїм світоглядом, хоч зовнішнім виглядом, хоч професією, яка не вписується в їхні святенницькі рамки. Але іншого виходу у Феночки не було, тому вона жила та працювала, іноді дозволяючи собі мріяти про той щасливий день, коли вона назавжди залишить обридлий шинок, бо в Бога для неї теж знайдеться той єдиний чоловік, який покохає її такою, яка вона є, – їй теж хотілося звичайного жіночого щастя.

Однак до омріяного жіночого щастя ще треба було дошкандибати, відбиваючись від образ, які укупі з нещасливим дитинством остаточно загартували Фену, перетворили її на жорстку, насмішкувату, меркантильну жінку, навчили розбиратися в людях та давати кривдникам відкоша. Втім не змогли остаточно вбити доброти. Тому Фена й пожаліла Олесю та Левка, досвідченим оком визначивши, що вони потрапили в неабияку халепу, з якої самотужки не виберуться. І замислилася, як влаштувати цих двох так, щоб заробляли собі на життя у чесний спосіб.

Одного ранку Олеся сиділа у кімнатці, розмірковуючи, що їй робити далі. Левко вже одужав, і дівчина усвідомлювала, що вони занадто довго користуються добротою Фени, але йти їм нікуди. Вона ходила у Мокиївський хутір та просила сільського старосту повідомити, де її можна знайти, раптом хтось шукатиме. Але час спливав, а Демко чи Омелько не з’являлися, і Олесю потроху охоплювала тривога. У пустім залі пролунали голоси. Дівчина визирнула в щілинку – в шинок зайшов відвідувач і мило базікав з Феною, дружньо обнімав її за талію, а та хихотіла й пускала бісики очима. Олеся зачинила двері та всілася на ослінчик, втупившись у вікно, коли Фена гукнула її до зали.