– Ось ця дівчина! – мовила шинкарка, підводячи Олесю до відвідувача. – Нічим їй дорікнути – і скромна, і порядна, і тиха. Така, що й голки в мене без дозволу не взяла! Не пошкодуєш, якщо візьмеш її в служниці! Це, Олесю, наш осавула – пан Михайло Висоцький. Йому служниця треба, і якщо ти схочеш, то він найме тебе. Чи не так, пане Михайле? – з особливою інтонацією промовила жінка, виразно дивлячись на нього, немов не залишаючи жодного іншого вибору.
Олеся поглянула на пана Висоцького – він був не особливо симпатичний, високий і худорлявий. Його медового відтінку вуса та чуб відливали сивиною, наче попелом посипані, а обличчя вкрили перші вікові зморшки, тонкі, мов павутиння у бабине літо. Однак ці перші вісники старіння додавали Михайлові своєрідної привабливості та певної солідності – одразу було зрозуміло, що перед тобою поважний і самодостатній чоловік, який має гідність і поруч з яким почуваєш себе захищеною від прикрощів життя. І саме в цьому була його знадинка. Михайло прискіпливо оглядав Олесю, трохи примруживши сірі очі та кривлячи тонкі губи, наче перед ним була не дівчина, а якесь непорозуміння, яке викликає у нього гидливість. Це образило Олесю, тому вона промимрила, опустивши очі:
– Пан не схоче мене найняти – у мене є брат, і мені нікуди його подіти. А панові, мабуть, не треба ще один наймит.
– А чим тобі її брат завадить? А? Чи він тебе об’їсть? – одразу ж накинулася Фена на Висоцького. – З цих двох ненажери ніякі! І Левко хлопчик хороший, ввічливий, скромний!
– Та я ж не казав, що цей хлопчина мені завадить! – зніяковіло відповів Михайло.
– От і добре, що не завадить! Тож завтра вони переберуться до тебе, – зраділа Фена. – А скільки грошей ти будеш платити Олесі й Левкові?
– Та я… Та вона… – почав Михайло, а потім розгнівався від такого натиску: – Фено! Чого осою в очі лізеш?! Дай мені самому з дівчиною поговорити! – А потім запитав в Олесі: – Тебе, наскільки я зрозумів, Олександрою звуть. Звідки ти?
– Я родом з Полтави. Мій батько, козак Василь Гориченко, загинув при Берестечку, і мене та братів ростила лише мама. Однак моя родина збідніла, і тому ми з Левком змушені були перебратися до дядька, Івана Калачника. Можливо, ти, пане, чув про такого? Але наш дядько помер ще минулого року, і тепер нам нікуди подітись. І благослови Боже, Фену за те, що вона нас прихистила! Якби не вона, то ми з Левком…
– Зрозуміло, – відрізав Михайло, оскільки його мало цікавили подальші подробиці шинкарчиного милосердя. – Невже у вас більше нікого немає? А мати ваша де?
– Ні, нікого. А мама залишилася у Полтаві. Дядько навряд чи її прийняв би – коли тато помер, то покійний дядько хотів нам опікуном стати, але мама нас не віддала. Відтоді дядько зачаїв на неї зло.
Висоцький задумливо оглядав дівчину і, трохи подумавши, сказав:
– Що ж, не бачу підстав відмовити тобі, Олесю. Мені потрібна служниця для дочки та для хатньої роботи, отже, важко працювати тобі не доведеться.
– А скільки ти їй збираєшся платити? – запитала Фена, стурбована саме цим питанням.
– Фено! – гнівно рикнув Михайло.
Однак Феночка не зніяковіла, а безсоромно почала торгуватися з Висоцьким, спритно тиснула на його гординю та жалість, чим довела справу до того, що, окрім харчування й одягу, він пообіцяв платити Олесі цілий золотий дукат 29 29 Дукат – монета, вперше викарбувана у 1248 р. дожем Венеції Д. Долуоло. Назва поширилася на всі золоті монети, які карбувалися за зразком венеціанського дуката. У Польщі та Україні дукати називали злотими або червонцями.
на рік, та ще й харчувати та одягати Левка, доки він не підросте. А як підросте, то тоді вже і йому окрема платня буде покладена. Слухаючи ці торги, бідна Олеся не знала, куди подіти очі від сорому – занадто нахабно Фена відстоювала її інтереси. Це помітив і Висоцький. І саме з цієї обставини здався, вирішивши, що він не збідніє без одного червінчика.
– Бог тебе не залишить, пане Михайле, і неодмінно винагородить за твоє милосердя та щедрість! – урочисто вигукнула Фена, коли нарешті домовилася, і театральним жестом змахнула сльозу, ніби розчулилася від такої щедрості. – А тепер іди з Богом, і заступись за тебе і твою родину Пречиста Діва!
Висоцький ввічливо попрощався з шинкаркою, кивнув на знак прощання Олесі та пішов. А Фена, дивлячись йому вслід, промовила:
– Взагалі він не жмикрут. Зовсім не жмикрут! Хороший мужик, заможний. Тільки корчить із себе зарозумілого, бо шляхтич, та ще й осавула, хоча насправді простий та душевний. Я його давно знаю, і він завжди добре до мене ставився, навіть іноді кокетував, але без усяких дурних думок. Хоча в мою корчму зазирає не часто, бо не п’яничка. А як був минулого разу, то обмовився, що донька його служницю собі забажала і він шукає порядну дівчину. Добре, що він ще нікого не найняв! До слова, він вдівець – вже років зо три чи чотири минуло, як повдовів. Має ще сина, але він не старший за твого Левка. Насті, дочці його, здається, років п’ятнадцять-шістнадцять, не пам’ятаю точно. Але головне, що цей Михайло порядна людина – не стане тебе кривдити. – І, виразно скинувши брову, додала: – Або чіплятися, бо дівка ти гарненька. Ти ж розумієш, про що я?
Читать дальше