Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

— Е, то найменше! Я сплю так, що мене гармати не збудили б, не то коти. А її я зловлю, прикинувши хвартушком. Інакше я й сама не наважилася б.

Так і зробила. За хвилину дикуночка Мишка сиділа в кухні під Зосьчиним ліжком, дрижала схвильовано та пильно стежила за котом. Але він сидів собі спокійно, подрімуючи. Він чатував з цілим спокоєм і рівновагою, але й чуйністю кота на ловах. Його вуха наставлені сторожко, його вогкий ніс постійно нюшив. Хай тільки кицька рушилась, він розплющував очі та стежив за її рухами. Часом, як їй набридло сидіти й вона вилізла з-під ліжка, він старався зайти її збоку чи ззаду, але плювання, гаркітня й ляпаси закінчували його залицяння. Так і застала їх ніч. Наступного дня повторилося те саме. Тільки ж Бицьо їв та пив, як щодня, й був спокійний та вилизаний, а кицька не приймала жадного харчу і була вкрай схвильована. Третього дня вранці між ними запанувала згода. Кицька приймала залицяння жениха й находила в них щораз більшу приємність. Він лизав її вушка, голову, вона напружувалась, лестилася, качалася з усіма манерами пристрасної, розбудженої самки. Згодом вони обоє відчули втому, вистрибнули на ліжко та позасипляли, звинувшись в клубки.

Увечорі киця вернулася до своїх господарів.

В останньому часі Бицьо з’їдав з апетитом своє м’ясо та зачинав тужити за затишком щоденного життя. Тож і не багато журився, коли кицю забрали. Вправді, стрінула його немила річ: купіль, яку він не дуже любив. Але ж викупаний, пахучий свіжою, чистою шерстю, пишний в своїй котячій красі, він зараз же ляг біля Віри та притулившись до неї, заснув солодко, з задоволенням заспокоєного самця.

Цей перший раз, як і кожного разу потім, Вірі здавалося, що як багато б у Биця не було любок, вони були тільки перехідними епізодами, без глибшого значення для його котячого серця.

Любив він тільки її одну.

Незадовго познайомився Бицьо з мишкою. Одного вечора, коли Віра писала, сидячи у своїй кімнаті, а Бицьо дрімав собі біля неї, щось зашаруділо під шафою. Мабуть, збуджений котячим правічним інстинктом, Бицьо зістрибнув зі стола й гляньте: тримав у зубах мишку. Малу, сіру, гарну мишку. Це було надзвичайне явище: Бицьо ніколи не бачив мишки, чи теж бачив її ще в дуже ранньому дитинстві, коли мама показувала йому її. Тепер у нього обізвався ловецький інстинкт і він зловив мишку. З великим зацікавленням дивилася Віра, що з того буде далі. Як кожен член його роду, Бицьо пускав мишку, а потім ловив, підганяючи її лапкою. Але ж тримав її дуже обережно, так наче б боявся її пошкодити. З підлоги переніс її на килим, біля Віриного ліжка, й станувши біля Віри, дивився на неї з великим запитом в очах.

— Хочеш панці покласти мишку на ліжко? Але ж мишка є для котика, а не для мене. Не знаєш, що з нею зробити? Твоя мама й всі твої родичі їдять мишок. Чи ти робитимеш це?

В той час як Бицьо старався засягнути ради своєї господині, мишка вирішила, що не має до діла зі справжнім ловцем. Вона подалася стрілою в напрямі стіни, Бицьо за нею. Та заки він її досяг, вона вже зникла в дірці. Бицьо стояв збентежений і не знав, що йому власне тепер робити. Оглянувши дірку, він зрозумів, що туди не влізе. Тож станув біля неї безрадно та відчиняючи ротик дивився раз на свою господиню, то знову на дірку в стіні.

— Що ти хочеш від мене? — питала в нього Віра, — ловити миші котяча справа і я не можу тобі в нічому допомогти. Єдина моя рада: зроби так, як усі коти: сядь тихесенько і чатуй, може вийде ще твоя мишка?

Не відомо, чи Бицьо зрозумів цю пораду, але сів біля дірки та став подрімуючи чатувати. Алеж мишка чогось довгенько не виходила, і Бицьові набридло чатування, тож вистрибнув на Вірине ліжко і смачно задрімав.

Може цей досвід з мишкою колись придасться йому в житті.

Їхати на село й лишити Биця у Львові? Ні! Він певно тужив би. Ліпше хай їде теж.

І ось Бицьо їде. Його пакують до течки, що в ній він вже нераз їхав трамваєм, і він лежить в ній тихонько-тихесенько. Навіть не відзиваючись. Ніхто не повірив би, що там кіт. В поїзді він сидить на лавці між Вірою й Володком. Передні лапки звісив з лавки, на них поклав голову й дрімає. Виглядає як пес. Час від часу прокидається й своїми думаючими очима дивиться: то на господиню, то на господаря. Тоді Віра злегка гладить його спину й голову, він притулюється до неї з довір'ям і або дрімає далі, або дивиться на людей. То знову сидить на колінах у Віри або Володка і тоді є подібний до малого чорного сфінкса з аґрусовими очима божка.