Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Успіх був дуже швидкий: за кілька хвилин приніс його шофер таксі за рогом. Розказував:

— Бачу, біжить чорний, чудовий кіт. Я за ним. Він забіг у браму. Там я його зловив та вирішив принести дітям, та за п’ять злотих я можу його віддати. — На одержані гроші подув — це така ворожба, щоб далі були заробітки. Та заробітків було мало. Таксі було багато, і коли шоферові за день вдалося заробити яких два злотих, то це було все. А тут ціла п’ятка! Потім нераз питав Зоськи: коли то знову ваш котик упаде з вікна? Завжди заглядав за ним, такий добрий мав заробіток.

Так Бицьо отже не виходив з хати, був її вірним духом, чимось, як давні домашні боги. Таким божком хати і всіх був він, чорний котик.

Його красу й величність подивляли всі. В міру як він старшав і розвивався, хвороба чи хвороби пройдені в дитинстві затрачувалися, він ставав прегарним котиком. Його голову поширювали на боках «бачки» такої ж м’якої довговолосої шерсти. Серед цієї розкішної гриви, що надавала йому вигляду шляхетного кота, гляділи уважно й зосереджено його яснозелені очі, що вночі горіли темнозеленим, смарагдовим вогнем. Його спина була вгнута в місці, де був перелім; лапи, порослі буйним волосом, були кругляві, як казала Віра, буцляті. Хвіст пушистий, гордовито піднесений. На Биця казав Вірин колега, молодий синьоокий лікар Вілинський: він є розкішний, і коли хотів Вірі зробити ще більшу приємність, казав: Бицьо є найрозкішніший котик у всій Україні.

Вже в першому році воно прийшло. З весною, з її леготом, що закрадався до міст десь здалеку, з піль, вдирався в камінні мури, зідхав в журкоті талого снігу і холодними ночами манив золотим місячним сяєвом.

Бицьо не спав. Він ходив з кімнати в кімнату й тужив. Навіть м’ясо йому не смакувало, не цікавило його життя домашніх. І до Віри він вже не горнувся як досі. Зате її пацієнтками цікавився більше як досі. Обнюхував їх дбайливо. Коли котрась з них пахнула кицькою, ставала предметом його уваги й занепокоєного бажання. Ходив біля неї, терся боком об її ногу, при чому по спині проходила йому хвиля, наче від подуву вітру. Своїм беззвучним способом відчиняв і зачиняв губки і заглядав пильно в очі такій пані та, примістившись в неї на подолку, лизав її руки, лице, одяг.

Так Бицьо «старався о лапку кицьки», як казала Віра.

Потім ходив по хаті й шукав. Час від часу стиха кликав ніжно й тепло «Мр, мр»! Був він чистий котик; тепер Бицьо залишав зовсім непомітно сліди, як це роблять усі коти, щоб ними накликати собі пару. Але на вулицю не поважувався виходити. Треба було Вірі розглянутися за парою для нього.

В одного з Віриних приятелів кицька теж тужила, нявкаючи день і ніч. Тож господарі були дуже раді Віриним запросинам. Уже ввечорі сам доктор Шумейко приніс в торбі кицю.

З торби вистрибнула тигросмуга ангорка та зачала нюшити. По її спині пробігала хвиля нервового збудження. Так, вона розуміла, що тут живе жених. Але, хай він собі не думає, що це така проста справа!

— Бицю, Бицю! Панна прийшла! — закликала Віра.

На її голос він прибіг швидко та, побачивши кицьку, підійшов до неї несміло, покликуючи: мр, мр! Але перша спроба наблизитись принесла Бицьові тільки образу: киця з’їжилася, плюнула йому в лице, загаркотіла грізно та дала йому порядного ляпаса. Хай собі не думає, що вона будь-яка! Такий нахаба, такий розпусник! І так Бицьо, що не мав ніякого досвіду в коханні набрався стиду та ляпасів. Але самим інстинктом він відчував, що це тільки гра. Він відійшов декілька кроків, присів та помився й вичесався, не спускаючи ока з кицьки. Вона забилася в куток біля шафи, відкіля тільки світили зеленим вогнем її роз’ярені очі й доносилося грізне гарчання.

— Нічого з того не буде, прошу пані — говорила Зоська: — Бицьо ще молодий, не має досвіду, а кицька зла й його не хоче.

І справді здавалося, що кицька ненавидить його. Вона не тільки ховалася по найтемніших кутках, але згодом вистрибнула на шафу, куди вже Бицьо ніяк не міг дістатися, бо він через свою хворобу не спинався по вишках.

— Що ми зробимо з ними, Зосю? — радилася Віра своєї помічниці. — Залишити їх наніч так, одне на шафі, а друге на землі?

— Я зніму її й хай ідуть обоє до кухні.

— Щоб тебе подряпала, а може й очі видерла? Ти подивись, яка вона оскаженіла. А потім: не дадуть же тобі спати вночі оцею гаркітнею.