Повище хати ріс ліс. Смереки й ялиці шуміли собі та пахнули живицею розігріті літнім сонцем. Поміж ними клубилися ялівці та росли папороті. Ліс був невеликий, як і вершок горбка, що він на ньому ріс. До нього Стрільчуки ходили відпочивати та вигріватися на сонці. Візьмуть було зі собою якісь плахти, часом яку подущину, книжки, або Віра брала шиття та лягали в півтіні, у стіп смерек. Приємно було.
В таку пору найчастіше йшов з ними Бицьо. Йшов він крок у крок за Вірою. Бувало, що він ішов попереду, але тоді щохвилини оглядався, чи Віра йде за ним. І тоді вона приговорювала до нього:
— Ти песик мій, правда? Хто бачив, щоб кіт так тримався людини, як ти мене?
Раз Віра вирішила використати вільний час і навчити Биця ходити на шнурочку, як це роблять пси.
— Знаєш, я спробую його навчити цього. Я бачила раз у Львові одного пана, як йшов з котиком на прохід. Був також ангора, але білий і пан провадив його на зеленій, шовковій стрічці. Котик ішов гордовито й самопевнено, а всі люди здержувались, дивувались та питали пана — як він навчив котика ходити зі собою? Може й наш Бицьо навчився б? — говорила Віра до чоловіка.
Але Бицьо не терпів стрічки: почувши її довкола шиї, він клався на землю й не хотів рушитися ні кроку.
Ні, таки Бицьо не хотів ходити на шнурочку. Ходив з людьми з власної волі. Прийшовши до лісу, він лягав собі під ялівцем та вигрівався на літньому сонці. Інколи він дрімав, то знову прокидався: його непокоїла надзвичайна обстанова. Тоді він підходив до Віри та відчиняв ротик, якби хотів нявкнути. Вона брала його на коліна, пестила та обіцяла, що швидко підуть додому.
Та не тільки додому вони пішли швидко, але й поїхали незабаром до Львова.
Частина друга
У воєнну заметіль
Розділ I
Дні й ночі тривоги
Наче буря-громовиця налетіла війна. Сіра, мала людина не сподівалася її й не розуміла, як це сталося, що одного ранку над містом появилися літаки й засипали його бомбами. Вона, як щодня, вийшла з хати чи то купити дещо, чи до праці. За хвилинку бомби пірвали її на шматки, присипало румовисько завалених будинків і десятками-сотнями мертвих та поранених вона впала жертвою першого дня польсько-німецької війни тридцятьдев’ятого року. І нічого не залишилося з затишку жител. Вони пропали серед куряви румовиськ, димів пожеж, під ударами стрілен, серед гуркоту звалищ і брязкоту висипаних вікон.
Так було три тижні. Тільки три тижні. Але вони були страшні й видавалися довгими-предовгими збитим у підвалах людям.
Що сталося з розцвілими фуксіями, пишними пелярґоніями їхніх вікон? Що сталося з їхніми любимцями — домашніми тваринками? Коли рослин не присипали румовиська, то багато погинуло з посухи, не було води для них, коли й для господарів не стало. І домашні приятелі-тварини, як не згинули разом з цвітами, то найчастіше розбіглися й розлетілися у безвісті — людям ніколи було про них дбати й нічим харчувати. На вулицях не раз лежали їхні трупики, поцілені відламками стрілен чи вбиті кусками румовищ. Разом з людьми і вони несли тягар війни й її жах.
У Стрільчуків розмірно не багато змінилося. Будинок, що в ньому жили, стояв цілий, і вони були живі та не пошкоджені. Бракувало, однак, свіжих харчів, не стало швидко світла в місті, а за хлібом і молоком доводилося стояти в черзі, як і по воду.
Найбідніший з усіх був Бицьо. Про м’ясо в тому часі й мови не було. Інколи тільки на яку годину відчиняли склепи, щоб постачити людності хліб чи чогонебудь трохи сухого. Та поза м’ясом рішуче котик нічого не їв. Мабуть, не привик вважати за харчі все інше, що не було м’ясом.
Маючи тепер більше часу, Віра сідала біля Биця та старалася переконати його, що хліб з товщем, молоко, чи який інший харч, смакують теж добре. Та її зусилля були даремні: Бицьо пробував вправді молока, але воно шкодило йому. Хліб був для нього чимось зовсім неправдоподібним і не їстивним. Він і не доторкав його. Через декілька днів він ослаб, його шерсть змиршавіла. Великими очима, повними голоду, він дивився раз на свою господиню, то знову на Зоську, що завжди годувала його, і не відзивався. В його очах була німа скарга, докір і голод.
— Я не можу дивитися на нього! — плакала Зоська — досить нам зле, але то німина. Він не розуміє, чому ми не даємо йому їсти, він навіть поскаржитись не вміє. Але я не можу знести погляду його очей!
Читать дальше