Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Віра вийшла на вулицю й побачивши вояка, стала його просити, щоб продав їй або подарував м’ясну консерву. Виміняв їй за цигарки. Зоська посікла пару кусків консервованого м’яса і вимішала з картоплею так докладно, щоб Бицьо не міг розділити. З’їв, не хапаючись.

— Зле ми навчили кота, — говорив Стрільчук, слухаючи Віриної журби. — Хто зна як довго потриває війна й чим ми його годуватимем?

— Ти знаєш, він був такий хворий, що ми були раді, що він загалом щось їсть. Пригадуєш собі, як він нічого не їв, гарячкуючи в перший час хвороби. Щойно, коли йому трішки покращало, він з'їв трохи сирого м'яса — зовсім певно воно його підкріпило.

А війна продовжувалася. Стрілянина майже не вгавала ні вдень, ні вночі. Як тільки повітря стрясав гуркіт літаків, чи теж свист набоїв, Бицьо дивився настрашеними очима на небо й швидко ховався під ліжко. Він передбачував небезпеку й чекав її згори, з повітря.

— Як він розуміє, що таке небезпека? — дивувалася Зоська. — Він же ніколи на вулиці не був, не бачив убитих, ані ранених, не знає, що таке літаки, ані бомби. Проте боїться їх так, як людина!

Так, звірята інстинктом передчувають лихо й смерть. Багато дечого розуміють краще, як люди. Вони передбачують бурю, зміну погоди, а нераз читаємо, що чують заздалегідь смерть. На селі люди розповідають про те, як пес виє, сова кричить, кіт втікає від хати, де має бути мрець; щурі покидають тонучий корабель.

Смерть царила в місті. Останні дні й ночі гарматний вогонь не вгавав. Коли вже набої падали густо, Стрільчуки вирішили, що треба їм все таки зійти в підвал.

В одній клітині в підвалі Стрільчук поклав скриньки, що в них звичайно була картопля, вимостив трохи якимись килимами та зробив так лежанку для своєї сім’ї.

— Щурі й сморід — сказав Юрко, з цілим спокоєм вмощуючись на лежанці. Потім позіхнув декілька разів та зараз же й заснув.

Віра й Зося й собі стали дрімати. Але Стрільчук і Бицьо не знаходили собі спокою. Господареві здавалося, що він душиться. Він що хвилини вставав, ходив по підвалі та старався дістатися до віконця і хоч трохи дихнути повітрям. Ще більше занепокоєння виказував Бицьо. Його шерсть їжилась, очі світили тривожним вогнем. Всупереч звичаєві, він не сидів біля Віри, тільки покинувши її, шукав виходу з підвалу. Найшовши східці, він пішов ними та сів біля дверей. Тому, що ніхто йому не відчиняв їх, він зараз же вертався до своїх господарів та наче просив їх, щоб відчинили двері. Було дивно, що він так непокоївся в підвалі, куди прецінь інші коти ходять на лови.

— Підемо нагору, Бицю, — говорив до нього Стрільчук, — я так само, як і ти, не можу сидіти під землею. Хай вже діється, що хоче: коли вмирати, то вмираймо в хаті.

Використавши те, що знеможена сім’я заснула, Стрільчук подався тихцем нагору. Бицьо йшов з ним нога в ногу. В хаті Стрільчук поклав собі матрац в комірці, що була оподалік від вулиці та не мала вікна, й примостився на ньому. Бицьо ліг біля нього та притулився тісно до його боку.

— Ти покинув свою панцю, котику — говорив до нього Стрільчук, — але я бачу, що у тебе такий самий страх перед підземеллям, як і у мене. То вже будемо тут, хай буде, що буде.

Ще декілька діб була стрілянина, а потім на місто налягла зловісна тиша. Аж одного дня її сполошили вужівниці танків, що на них большевицька армія в'їхала в місто. В місті настала, отже, нова влада.

У Стрільчуків усе змінилося. Вони повсякчас мусіли бути поза хатою. Праця і совєтське «перевиховання» забирали їм увесь час і силу.

Змінився роками узвичаєний, утертий домашній лад: господині ніколи не було в дома, ніхто не обідав, кожний їв щось на місці своєї праці чи теж те, що брав з собою з хати. Опустошів дім, пригасло домашнє вогнище. Навіть Зоська ходила на сходини й лекції політосвіти, хоч явно насміхалася з них, бо з освіти за ввесь час шкільної науки навчилася тільки… підписатися і трохи рахунків, якраз стільки, щоб списати числа виданих на купно грошей.

Решту освіти вона, як і досі, доповнювала на ґанку, на площі між перекупками та в склепі.

Опустошів привітний досі дім Стрільчуків. Його божок Бицьо ходив порожніми кімнатами сумуючи та нудьгуючи і чекав вечора.

Прохарчування міста довгий час було недостатнє. Спершу не було довозу харчів і кожен жив тим, що мав у хаті.

Згодом відкрили крамниці; були вони двоякі: приватні і державні. Щодо перших, то влада вважала їх перехідним явищем, що мало допомогти прохарчуванню міста, як довго ще не наладнане державне постачання. Згодом на площі, де жили Стрільчуки, відкрилися поруч дві крамниці з м’ясом: приватна й державна. У приватній м’ясо було тричі дорожче, як у державній. Та багато людей не хотіло купувати цього дешевого м’яса, ставлячися до нього з недовір’ям, так, як і до всього, що походило від нової влади. Надиво й Бицьо прилучився до тієї частини громадянства: він не хотів їсти державного м’яса.