Сергій Дячук - Біла ріка

Батько Ялени Василь був знаний на усі Киселиці, де здавна жили Полєки, і на усі сусідні села, бо за будь-яких часів і будь-якої влади добре робив горілку. Василь ще був і знаним столяром, — кращого теслі не було на весь район. На другому поверсі його хати була столярка, де він робив вікна, двері. Біля їхньої хати в Киселицях був великий яблуневий сад, а Полєк мав прес і давив яблуневе вино (жмих виходив сухий, як тирса). Вина в дубових діжках (він спеціально скуповував старі пивні кадуби) тримав до тисячі літрів. Досить близько від хати точилася Путилка, маленька гірська річечка, якою з Сергіїв сплавляли ліс. Коли пускали велику воду з греблі, то котилися камені й заганяли рибу в загати, а тоді рубали канати, і смереки котилися у ріку. Василь мав сак, у який ловив цю рибу. Дід плів її з мошни [19] Мошни — мішки, зшиті з козячих або овечих шкур. та дратви [20] Дратва — просмолений шнурок (здебільшого використовували для пошиття постолів). . І його, Полєка, молодші сини, Іван та Цельо, забігали у двір і кричали дєдьові, що іде велика вода. Старий брав течку з саком та путню і йшов до ріки, наповнюючи його стругами, іноді великими кленами, «плотінецями» та «неріснецями», а іноді, під час повені, його маленька донька Пауліна [21] Пауліна — ім’я. просто тримала путню, а він із загати збирав рибу. Був він добрий ґазда і добрий чоловік, але таки мав одну ваду: іноді бив свою жінку, Настасію.

Ялена була його найстаршою і найулюбленішою донькою. Хоч були в нього ще й сини Цельо та Іван, і донечка Пауліна, але Ялену він любив дужче за всіх, бо була вона повна протилежність йому, старому Василю Полєку. Красива і добра Ялена шанувала свого старого. Василь мав таку ваду: вічно встрягав у якісь історії. А вона завжди жаліла його. Бувало, коли Василь лежав «слабей» після чергового «кушіння» вигнаної ним же міцної горілки, лише вона приходила пожаліти свого дєдю, приносила гуслінки. Як почалась війна і настали неспокійні часи, пішли чутки, що німці на тому боці женуть людей на важкі роботи. Старий вирішив заховати свою маленьку княгиню у лісі над Киселицями. Місце було вибране вдало, бо ніби й недалеко від села, але в лісі, непримітне. Старий сам побудував там малу хатку, прямо серед смерек, поруч із ділянкою, де Полєки здавна робили сіна. Коли, на превелику радість Василя, Федора Пойдаша забрали на війну, ця хата була майже готова, — треба було лише накрити частину стріхи дранкою.

Василь вийшов надвір з рубанком в одній руці й путнею в іншій та крикнув своїй малій:

— Ялено! Ялено!

— Я тут, — відгукнулася дівчина.

— Де ти, детенко? — старий звів очі горі. Там, у толоці, стояла його донька у вишитому власноруч кожусі й запасці. Вона тримала на руках мале чорно-біле єрчі [22] Єрчі — ягнятко. й гладила його по голові. Поруч паслися інші овечки з Полєкової отари, і старий знову всміхнувся, звертаючись до своєї княгині:

— Яленко, принесе водички!

Дмитро Петришкан блукав лісом у зарослях папороті. Цей ліс у Довгополі колись належав його фамілії. Він знав тут кожну смереку, кожен кущ, кожну ялицю. Погладивши віття смереки своєю великою долонею, вітався з нею, мов з давньою знайомою:

— Мой, мой, яка велека вже!

Його предки шанували ліс і без великої потреби ніколи його не рубали. Дмитро відклав сокиру і почав руками викопувати сухі мертві ялиці, — тички на ватру.

Молодший син Дмитра, Юрій, біг через осипник [23] Осипник — галявина серед лісу, утворена внаслідок вирубки. до дєді, коли з лісу йому назустріч вийшли озброєні люди. Це був загін УПА. Хлопці йшли один за одним у військових німецьких кепі, шуцманках з тризубами, і тихо перемовлялись. Позаду вояки поганяли двох маленьких коней — «гуцуликів»: один був нагружений мінометом, на спині іншого були закріплені два ящики з мінами. Юрій на мить зупинився з переляку, але потім поволі пішов їм назустріч. Порівнявшись Юрій привітався:

— Добрий день!

Хтось із загону відповів:

— У, який перепуджений… Доброго здоровєчка!

Позаду йшов кулеметник і ніс великий німецький МГ [24] МГ- 34 — легкий німецький кулемет. кулемет. У них були зморені, неголені обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.

— Чий будеш?

— Я Дметра Кабюка син.

— А! Петришкане!

Їхню багату родину знали всі в окрузі, й на Галіції також.

— Ку-да йд-ет-е? — тихо прошепотів Юрій.

— Йдемо, малей, німців та румунів бети.