Сергій Дячук - Біла ріка

На що старий Дмитро Кабюк, чоловік Анни, відповів:

— Ми усе в землю вкладаємо, бо родена велека, усім треба ділянку лишети.

— Ну это ты, отец, загнул! — засміявся незнайомець. — Есть семьи и побольше, и совсем без земли.

На це Анна різко відповіла:

— Бо робети не хочут!

Дмитро ледь помітно штурхнув Анну в бік, щоб замовкла.

— Советская власть работой обеспечит всех!

«Гість» замовк, роззирнувшись довкола, та за мить додав:

— А землей прийдется вам поделиться, и млын тоже должен принадлежать народу!

У Петришканів на потоці, біля довгопільської церкви, був водяний млин. Незнайомець, не припняючи ходити по єдиній маленькій кімнаті петришканової хати, вів далі: «И лес — это народное достояние! Одним словом, газды, делиться надо». Незнайомець підійшов до столу. За спиною дітей, на стіні, висіла велика пара образів — робота якогось місцевого майстра-гуцула: в Ісуса Христа та Діви Марії на грудях були намальовані пробиті серця, мальовані надзвичайно яскравими фарбами. Ікони були прикрашені червоними ружами з зеленим гіллям. Усміхнені святі лики дивилися на всіх присутніх у кімнаті. Чоловік поглянув на образи і почав згрібати в сумку свіжий, ще гарячий хліб. Діти і далі сиділи мовчки.

«Гість» повернувся і ніби вже збирався виходити, але, глянувши на піч, забрав і ті хліби, що були там, та ще загріб варену бараболю з чавуна. Діти мовчки спостерігали, як цей незнайомець краде їхню вечерю. Наостанок той чоловік звернувся до Дмитра:

— Завтра прийдете в район, будем разбираться!

Дмитро сам до себе прошепотів:

– І шо то за люде такі, шо хліби останні сперед образів від дітей відіймают?!

Наступного ранку Анна збирала чоловіка і довго повчала Дмитра, що і як він має говорити у районі. Петришкан тікав від неї по двору, терплячи жінчині образи. Врешті вона обізвала його «вєловим і нічого негодним зробити!» Цього він вже не міг стерпіти від своєї жінки:

— Анне! Знаєш шо? Узни [18] Узни — лайливе. мене в сраку, я сам знаю, шо робити!

Анна так і лишилась стояти перед фірткою з відкритим ротом. Постоявши ще трохи надворі, вона поглядом провела чоловіка, що зник за поворотом, і прошепотіла сама до себе:

— Добре, думка злодій, робити треба.

Десь за півгодини до її хати забігла перелякана сусідка. Вона без упину кричала:

— Шось сталосе з дитиною! — Кричала, плакала і заломлювала собі руки. — Подевітсе ви! Наврочили!

Анна якраз жмакала одяг, але кинула все і побігла з сусідкою до неї в хату. Анну поважали всі у селі через її вроджену мудрість. До того ж, вона єдина в окрузі могла відшіптувати навіть від укусу змії, обкладаючи рану голками зі сливи й пошепки промовляючи слова, котрі тільки вона одна і ще деякі старі гуцули з верхів знали. Маленька дитинка сусідки лежала у колисці, ледь чутно стогнала і водила губками, мов риба. Анна подивилась і одразу сказала, беручи мале на руки:

— Детена їсти хоче! Звари їй ріденьку кулешку на молоці, — і додала. — Ведко, твоє молоко погане.

Після годівлі дитина заснула і перестала плакати. Анна повернулась до хати і сіла на ґанку, втираючи піт з чола.

То були ті два чудові літні тижні у горах, коли можна було вже робити сіна. Брати Пойдаші були на сінах в Киселицях, у сестри Коцихи. Онуфрій і Петро вбивали велику остреву, а Іван у той час — менші; сестри з іншими жінками громадили, розкидаючи, сіно, щоб воно ще підсохло і не гнило взимку після того, як його зіб’ють у одну велику копицю. Брати довго возилися, не могли закріпити найбільшу остреву. По пояс роздягнений Федор косив. Коли на сінах з’явилася Ялена, він якраз усівся у затінку смереки і клепав косу, що затупилася. Федьо навіть не помітив, як вона стала перед ним зі слоїком, в якому була холодна вода з джерела. Він раптом підвів очі й аж вкляк. За мить встав і взяв у дівчини банку з водою. Ялена стояла перед ним і усміхалася, нічого не кажучи. Полєчка була вбрана у запаску та білу сорочку. Волосся акуратно підібране під білою хусткою. Федор повільно пив воду, розглядаючи її, натомість вона не дивилася тепер на нього. Це було останнє мирне літо перед війною. В 1942 році румуни заберуть Федора до війська.

Старий Полєк аж зарепетував, побачивши, як його мала стоїть з тим «вар’ятом, злодієм», братом Коцихи — Федором Пойдашем зі Стебнів.

— Ялена! Іди сюди! Принеси мені воде попети! — репетував старий на всі «сіна».

Жінки, які громадили, тихо засміялись:

«Дивітсе, старому Полєку аж горло пересохло, єк доньку з Федором уздрів».