Сергій Дячук - Біла ріка

За мить гуцули, збираючись родинами, розійшлись довкола церкви. Ялена роздивлялась кольорові нитки, що їх продавали біля церкви, розклавши просто на траві.

— Шо за одна? — спитав Федор у сестри.

— Де? — і дівчина подивилася у її бік. — А, то Ялена Полячка.

І додала:

— З Киселиців, Марія має її знати.

Марія, яку в селі ще називали Коцихою (за іменем чоловіка — Миколи Коця), — це їхня з Федором сестра.

Федор пішов обдивлятися все довкола церкви. Скрізь на траві, на розгорнутих джерґах, лежали різні речі: були тут дзвіночки на худобу, солодкі півники, сирні коники, нитки, пацьорки, денцівки, сопілки, іграшки та образи. Якісь дві жінки точили ляси:

— Йой, шос парко, напевно, дощ знову буде на вечір.

— Та цей панотець новий так довго службу правет.

До неї підбігла, вочевидь, онука першої.

— Хаблена, тьфу на тебе, — жінка взяла малу на руки. — Йо? Хаблена!

Мала сміялася.

Перед самим входом до церкви чоловіки, гонорові ґазди, розмовляли з панотцем:

— Йо, цього року людей фейст [11] Фейст — дуже. багато, Ільїнські храми єднают усіх гуцулів з обох берегів Черемоша!

— Йо, на храм до Конєтина зібралисе цей рік ніби усі сусідні села: з Єблуниці, з Довгополя, Стебнів. Бачів, приїхале на фірах з Розтік, Діхтенців, Путили… З Сергіїв, верхівські, з Самакови, галіціяни з того боку… Усі тут — суси, феледжері й слевяники, бегме фейст багато людей цього року.

Місцевій Конятинській церкві святого пророка Іллі було років двісті. Стояла вона з дзвіницею майже під лісом, поруч йшла дорога вгору, на Самакову. Біля неї збігав потік у долину, який у дощі перетворювався на маленьку річку. До неї можна було зайти через дзвіницю або доріжкою через побудовані упритиск до цвинтаря людські хати. Зараз обидва ці шляхи були запруджені людьми у святковому вбранні.

Біля дзвіниці до Федора підійшов Іван.

— Де усі? — спитав Федьо, але, побачивши Ялену, вже не слухав малого. До неї підійшов якийсь молодик, вони розговорилися. Ялена заливалась сміхом. Федор стиснув кулаки. Іван злякався, бо добре знав брата, і вирішив, що краще кудись зникнути. Федор швидко розвернувся і пішов. Хлопці, що траплялися йому на дорозі, пропускали і обходили його, від гріха подалі. Біля потоку він побачив Онуфрія, який говорив з Леонтієм Кочерганом. У 1936 році Леонтій був послом від краю, депутатом у Бухаресті, а жив у Стебнях. Федор став неподалік. Вичікував, коли брат закінчить розмову, — не хотів сам йти з храму. Онуфрій з Леонтієм довго про щось говорили. Федор нічого не чув, лише потім, коли вони прощалися, таки розчув Кочерганове напучування, щоб Онуфрій якось зайшов і забрав книжки. На прощання вони обнялись.

Онуфрій підійшов до брата, посміхаючись.

Федьо сердито спитав:

— Шо так довго? Шо стрею треба?

— Ніц! Даст мені одну кнежку почитати.

Обидва брати пішли дорогою мовчки, Федор задумано прошепотів:

— Нічого доброго з того чітання не буде.

Онуфрій засміявся. На дорозі їх догнав Іван, — він мав повні кишені чогось добренького. Під пахвою тримав образ, у роті — когута.

— Дивітсе, єк багато набрав у тех торговців!

І, наче забувши повідомити головне:

— У спекулянтів!

Онуфрій од усього серця засміявся. Федор, усміхнувшись, додав:

— Циган малий, злодюга!

Біля дороги стояли хлопці: галіціяни в капелюхах із пір’ям. Вони зневажливо дивилися на братів Пойдашів. Одійшовши від гурту метрів на п’ять, Іван обернувся і зарепетував:

— Тарелики — здохляки! Поцілуйте мене у сраку!

Ті мовчки, з ненавистю, подивилися в їхній бік.

— Оце зараз лешимо тебе самого, най тобі галіціяни-тарелики копанців надают! — сказав зверхньо Федор. Іван йому заперечив:

— Та де! Я їм таких головец… — малий не закінчив і почав махати кулаками, але закашлявся, аж півник випав з рота. Онуфрій стукнув його по спині.

— Байка, нічого, у мене багато є, — сказав малий і засунув руку в торбу.

Поруч проїхала Фіра, повна людей. Фірман вдарив коней батогом, брати зупинились.

— Йууу! А най вас… — крикнув фірман, ще раз вдаривши коней батогом. Молодиці та малі дівки почали голосно сміятися, побачивши братів Пойдашів край дороги. Серед дівчат на фірі була і Ялена. Вона, усміхаючись, дивилася на Федора. Святково прикрашені коні швидко бігли вперед, яскраві червоні гуші [12] Гуші — прикраса у вигляді кольорових куль, зроблених з ниток. літали перед їхніми очима, позаду бігло мале лоша. Люди розходилися з храму. Якась боса стара в розшитому кептарі несла щось у бесагах [13] Бесаги — традиційна двостороння сумка, яка перекидається через плече ; скорчена, вона ледве плентала. Чоловік завертав отару овець на Самакову; дорога вела вгору й щезала у смерековому лісі. При дорозі, у шинку, чоловіки пили пиво. В далечині, над горами, небо вже темнішало, але тут, над Конятином, ще пряжило сонце, наче перед грозою.